Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– Але чому, заради Бога, чому? – запитав Джованні, ухилившись від Петрового погляду, який промовляв: «От бачиш, а що я тобі казав, дурнику?»

– Звідки мені знати? – відповіла Фінетта. – Мене такі речі не цікавлять, це справа чоловіча.

Тим часом Джованні скинув свій ремінь зі шпагою й капшуком з грішми, і Фінетта, побачивши знак срібної ноги між двома зірками, затиснула долонею рот, щоб приглушити вигук.

– Герб Гамбаріні! – прошепотіла вона. – Та як же ви, дурноголовий, божевільний навіженцю, відважуєтесь носити таке? Чому ви не носите на тілі вже просто образ Вельзевула?

Джованні гордо звів голову, але було видно, як від хвилювання в нього ходить борлак.

– Я ношу його тому, що це герб, який доблесно заслужив один із моїх предків, коли на службі в його святості утратив ногу, – заявив він. – Бо я – Джованні Гамбаріні, єдиний син графа Одоріко Гамбаріні.

Петр зітхнув і, сівши на лавку біля каміна, випростав свої довгі ноги.

– Це, звичайно, між нами, чарівна синьйоро, – мовив він стомлено й без особливої надії. – Нікому не кажіть про це.

Фінетта почервоніла зі злості.

– Красненько дякую вам за візит, – сказала вона. – Чого ж це вам забаглося припертись до Страмби й чому ви надумали шукати притулку саме в нашому домі? Хто просив вас робити нам таку честь, ви, заплішені дурні? О, тепер я розумію, чому чоловік дивився на синьйора з такою підозрою й чому вшився під тим приводом, ніби йде до костьолу. Бо мій чоловік, цей бридкий слимак – герцогський викажчик! Сто чортів вам у печінку, чого ви ще баритесь? Щезніть, щезніть, тікайте, поки не пізно.

– Ця порада, здається, досить мудра, – мовив Петр і підвівся. – Якщо синьйор господар пішов виказати нас герцогові, то ми цю гру програли й мусимо негайно накивати п’ятами. Давати драла, Джованні, давати драла.

– Цього, дасть Бог, ніколи не буде, щоб Гамбаріні від когось утікав, – заявив Джованні. – Я не рушу зі Страмби ані на крок, доки не поговорю з герцогом як чоловік із чоловіком і не довідаюся від нього, чому він так заповзявся на наш рід. – Так він говорив, але, всупереч своїм словам, пробував підперезати тремтячими руками ремінь, який щойно зняв. Капшук з грішми при цьому сповз із ременя і впав на підлогу; Джованні підняв його й після короткого роздуму віддав Петрові. – Я гадаю, в тебе він буде ціліший, тобі загрожує менша небезпека, ніж мені.

Петр причепив капшук до свого пояса.

– Мудра обачливість, – сказав він, – хоч, як мені здається, з запізненням.

Бо знадвору, з piazza Monumentale, долинув цокіт копит цілої кавалькади вершників, які наближалися від герцогського палацу до заїзду; оскільки темно було, хоч око виколи, вони тримали високо над головами запалені смолоскипи.

– Що ж тепер? – пробелькотав Джованні. – Що ж тепер?

– Можливо, вони в’їдуть до нас у двір, – з гарячковою поквапливістю промовила Фінетта. І, відчинивши двері, вона вибігла в коридор, нетерпляче підганяючи юнаків поквапитись за нею. – Я виведу вас із вестибюля чорним ходом, а коли все вляжеться, пошлю до вас хлопчака зі стайні, – він приведе ваших коней. Ви почекаєте на нього за базилікою Санта Марія дельї Анджелі, це поряд з брамою Сан П’єтро. Зараз пів на восьму, а браму замикають аж о дев’ятій. Може, ще проскочите.

Вона все це швидко й грунтовно обмислила в своїй чарівній голівці, обвитій чорною короною кіс, але марно; бо коли юнаки збігали сходами до вестибюля, цокіт копит змовк, вершники під’їхали до заїзду, й за мить пролунали слова наказу, щоб троє негайно йшли стерегти чорний хід. Голос, який віддавав цей наказ, був дужий, але не вояцький: дещо хриплуватий, він так вібрував від напруги, що здавалося, ніби його власник трохи під чаркою.

– Дядечко Танкред, – прошепотів Джованні. – Я впізнаю його голос.

– Удай, ніби бачиш його вперше в житті, – порадив Петр. – Нізащо в світі не смій признатися, що ти за один. Стій на тому, що твоя схожість з батьком – чиста випадковість. І швиденько зазирни в книгу чужинців, як ти, власне, тепер називаєшся.

– Бартоломео Сімоне, – підказала Фінетта. – Ви підписались як Бартоломео Сімоне.

– Бартоломео Сімоне, син торговця бантами, – сказав Петр.

– Дурниця, – заперечив Джованні. – Мій падре перевернувся б у могилі, якби я перед дядечком відрікся від його й свого роду.

І, гордо піднісши голову, неквапливо рушив сходами униз, заздалегідь розкинувши руки, мабуть, готуючись кинутися в обійми своєму чудовому дядечкові й розбити сталевий панцер, який скував його серце.

– Ну й осел! Ну й осел! – простогнав Петр.

Але вже нічого не можна було вдіяти. Господар заїзду, згорбившись і щось бекаючи, з підлою услужливістю розчахнув обидві стулки головних дверей, немовби збирався впустити до вестибюля величезного воза, і в квадратному прорізі з’явилося щось блискуче, прекрасне й неймовірно розбещене.

Це був чоловік невисокого зросту, але статечний, у вбранні з золотої парчі, прошитої пругами чорного оксамиту з тонким орнаментом із блискучої карунки. Рукави камзолу, оздоблені поздовжніми прорізами, крізь які просвічувала вишукана шовкова сорочка, здувалися пузирями, точнісінько так само, як і коротенькі штани, які сягали до половини стегон; ноги джиґунові були обтягнені білими панчохами, сніжна білість яких відтінялася чорною стрічкою з золотою оторочкою, зав’язаною над лівим коліном, і чорними черевиками з золотими підборами та золотими пряжками. На плечі, підбиті з марнотратною щедрістю, він накинув плащ із блискучої