Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– Це наш дім, – сказав Джованні, коли вони в’їхали на piazza Monumentale, освітлену місяцем уповні, який відкидав густі чорні тіні на білу бруківку, і великими палаючими кошами, підвішеними на залізних дугах у всіх чотирьох кутах майдану.

Зворушений до сліз Джованні раптом злякався:

– А куди ж подівся герб?

– Який герб? – запитав Петр.

– Ти не бачиш над входом порожнє місце? – здивувався Джованні. – Там був наш герб, вирізьблений із каменю. А всередині – пожвавлення. Що б це означало?

Справді, всі вікна палацу були освітлені згори донизу, а в браму саме в’їжджала карета з лакеями на задній приступці; судячи з темних тіней, які ритмічно рухалися колом, на другому поверсі танцювали.

– А ти на що сподівався? – сказав Петр. – Що твій батько на довгі роки залишив палац стояти пусткою?

– Так, я й справді так гадав, – признався Джованні. – Гадав, що там залишився тільки брамник й управитель з сім’єю.

– Твій батько був не лише родовитий пан, але й добрий торговець, – сказав Петр. – Очевидячки, свій дім він продав, тож цілком зрозуміло, чому зник ваш герб; а може, він винайняв його, якщо ти не хочеш вірити його власним словам, що герцог палац конфіскував. Можеш піти й запитати, але я при цьому бути не бажаю.

Поки вони так сперечалися, за спиною в них непомітно зібралася юрба чоловіків і жінок, переважно з ліхтариками і ліхтарями, бо поближні провулки були темні; ці люди з серйозною і пильною цікавістю оглядали прибульців, немовби ті впали з неба, про щось схвильовано перешіптувалися, але тільки-но юнаки звернули увагу на те, що за ними спостерігають, усі відразу почали розходитись з невинними обличчями.

– Якби я не був упевнений, що це просто неможливо, то подумав би, що вони мене впізнали, – сказав Джованні.

– А чому ти гадаєш, що це неможливо?

– Бо востаннє я був тут іще дитиною, – відповів Джованні. – Мені виповнилось вісім років, коли падре послав мене до колегії в Модену.

– Можливо, жителі Страмби мудріші за самого Арістотеля, який не помітив, що діти бувають схожі не тільки на своїх матерів, але й на батьків, – мовив Петр. – Бо якби він був звернув на це увагу, то не стверджував би, що чоловіче сім’я не запліднює, а тільки стимулює дітоплодіння.

– Що ти хочеш цим сказати? – не зрозумів Джованні.

– Те, що в тобі впізнали не тебе, Джованні, а твого батька, – відповів Петр.

– Мій батько сприяв наукам і мистецтву й був благодійником Страмби, – сказав Джованні. – Якби вони впізнали в мені його риси, то кинулися б цілувати мої руки.

Це були горді слова, гідні Гамбаріні, якщо не рахувати того, що з виразу обличчя Джованні було знати, що він сам їм не вірить.

Коли юнаки рушили до заїзду «У павичевого хвоста», розташованого у протилежному кінці майдану навпроти герцогського палацу, довкола запанувала така тиша, що цокіт копит їхніх коней об пісковикові плити справляв просто-таки моторошне враження; однак коні нічого не відали про недобрі передчуття обох юнаків і тому ні про що не думали та й не змогли б ступати навшпиньках.

Господар заїзду, який вийшов назустріч їм у двір, був чоловік ґречний, але його гладке обличчя було позначене рисами очевидної підлості.

– Маю честь якнайчемніше привітати обох панів у своєму домі, – звернувся він до гостей, низенько вклонившись, і кивнув служниці та конюшому, щоб вони подбали про коней і поклажу. – Якщо панове бажають заночувати, то запевняю, що в заїзді «У павичевого хвоста» вони одержать пристойні покої і якнайуважливіше обслуговування.

Відтак він провів їх до вестибюля з конторкою, за якою сиділа, куняючи над плетінням панчохи, молода жінка принадної зовнішності, струнка, з інтригуючими тінями під очима й з пишними чорними косами, укладеними подвійним, а може, й потрійним вінком над вузьким блідим чолом, від чого вони мали вигляд корони, що палала темним вогнем. Вона глянула на обох юнаків крізь щілини очей, ще важких від перерваної дрімоти, потім затримала свій погляд на Петрові, розплющивши при цьому очі трошки ширше, потім ще ширше й ширше, і тільки коли здалося, що вони розкрилися так, що ширше вже не було куди, вона розплющила їх цілком, оксамитово-чорні й вогнисті, неймовірно великі й несказанно гарні.

– Я тільки про одне хочу попросити молодих синьйорів, про одну маленьку дрібницю, хоч мені й дуже неприємно їх обтяжувати, а саме: щоб вони були такі ласкаві й записалися в книзі чужинців. Жінко, подай-но синьйорам цю книгу.

Красуня, яку назвали жінкою, хоч про її жіночу стать не могло бути аніякісінького сумніву, відклала плетіння й лінивим рухом, який дуже личив її маленьким, на погляд дівочим високим грудям, вийняла з-під конторки фоліант в оправі із свинячої шкіри. Те, як вона однією рукою тримала його за корінець, свідчило про неабияку, при всій її стрункості, рідкісну фізичну силу.

Джованні сполотнів:

– Що за нестерпні манери тут у вас? Ми проїхали пів-Європи, і ніде ніхто не тицяв нам біля брам ніяких цидулок, а в заїздах ніхто не питав про наші імена.

Господар знизав плечима й напустив на своє підле обличчя вираз лицемірного співчуття.

– У Страмбі так наказано, у Страмбі так заведено, – відповів він. – Синьйор capitano di giustizia, шеф поліції, видав такі приписи й вимагає суворого їхнього дотримання. І кожний новий прибулець платить по два скудо за прописку.

– За прописку? А це що таке? – запитав Джованні.

– Такса за перебування в Страмбі, – пояснив господар. –