Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Люба знову здивувалась:

— А навіщо ж ви це?

— Ну як навіщо? — і собі здивувався Хома. — Зробили й все. Куприк, щоб матросом стати, як виросте, а ми так. — Хома не вгавав… Помовчавши трохи, він взявся розповідати далі.— А то ще лазили з Пилипом у колодязь горобців драти. Цямрини[11] в колодязі старі, порозходилися, і драбини не треба! Однією ногою тут став, другою — отут. Дві цямрини було нічого, а третя потрухла. Як обломилася під ногою! А летіти вниз далеко, вода в колодязі холодна і плавати не вмію. Може, і втонув би, — продовжував безжурно Хома, — бо завис на самих руках, так Пилип зчинив крик. Прибігла тітка Галька і витягла мене. Від матері добре перепало, — не міняючи тону, вів далі Хома. — А коли б цямрина не була трухла, то ніхто б і не знав…

Люба слухала Хому охоче. Мабуть славний оцей Хома: завжди жвавий і, видно, ніколи не журиться…

Наврочила Люба. Саме в той день і зажурився Хома, бо як сіли обідати, то нарізно: Любу дівчатка біля себе посадили. Тільки і втіхи Хомі було — дивитися на неї здалеку.

Після обіду радгоспівці і вчені почали збиратися додому.

Відчуваючи близьку розлуку, Хома занепав духом і все думав: «От коли б Люба вчилася в нашій школі, ми дружили б з нею. А то там пустиня така, що й словом перекинутися ні з ким. З Люськи й Олі тільки й користі, що котру за коси смикнеш. А Люба зовсім інша…»

А потім прийшло й прощання. Збоку загурчала радгоспна «Волга». Посідали в машину так: Хрисанф Іванович біля шофера, вчені — на задньому сидінні, Люба — між ними, а хлопці — Сашко й Кость у них біля ніг.

Поки дверцята були відкриті, то Хома добре бачив Любу. Він дивився на неї повним туги поглядом. Люба відповіла йому розтривоженою і довгою посмішкою.

Оце і всього.

Далі Володимир Данилович взявся за дверцята. Всі кричали: «Прощайте, до побачення!» А Хома не кричав. Злякано стежив, як дверцята прихилялися більше й більше. Ось і зовсім зачинилися. «Волга» рушила. Куприк і Женька, Оля і Люся бігли за нею, поки вона розганялася, махали панамками і хусточками. Найдзвінкіше кричала Оля. І слова її були такі, неначе вихопилися з самого Хоминого серця:

— Прощай, Любочко, прощай…

— Чуєш, Женько, давай уже мерщій картоплю почистимо… — гукнула Оля, і в цьому була її фатальна помилка. Їй не треба було казати: «Женько, давай…», а треба було проголосити: «Чергові, до мене, картоплю чистити!»

Оля не сказала так, і Женька одразу скипів, мов сів на жарину:

— А чого ти женькаєш? Женька та Женька! Сама й чисть, скільки хочеш! — Женька почервонів, і очі у нього так заблискотіли спідлоба, що коли б Оля це знала його, то могла б ще й злякатися. Але Оля знала Женьку, то й не злякалася, а тільки сказала:

— Чи ба який. Не хочеш, і сама начищу. — І почала чистити.

Женька не знав, що робити. Одбіг від Олі за кущі будяків, і тут увагу його привернув здоровенний жовтий джміль з чорною спинкою. Він був так навантажений пилком, що аж валився. Женька заздрісним оком почав стежити за траєкторією його польоту. Траєкторія була трохи плутана; він то кружляв тут, перед, Женькою, то поривався кудись за кущі. Женька помандрував за джмелем і аж завмер від щастя. Джміль, покружлявши трохи над галявиною, почав раптом важко спускатися і спускався аж до входу в нірку, а нірка та вела у джмеляче гніздо. От удача!

Женька, солодко облизуючись, почав оглядати нірку і все, що біля неї. Від цього розглядання радість його зростала більше і більше; нірка була вдвічі ширша за звичайну: джмелі теж були більші і важчі, отож і ледачіші, а ледачий джміль і на думку не покладе учинити опір і вжалити Женьку хоча б у палець.

Женька витяг кишеньковий ножик, окреслив ним приблизну територію, яку займає під шаром дерну джмелине гніздо, і, не хапаючись, зайнявся гірничими роботами по видобуванню підземних солодких багатств.

За цією роботою і застав його Явтух. Він наблизився до місця розгортання подій, нюхнув Женьчину голову, зазирнув лівим оком у Женьчину кишеню і, тільки переконавшись що там нічого не було їстівного, тицьнув мордою просто в те місце, яке розкривав за допомогою свого ножа Женька, і натрапив на джмеля. Джміль розсердився і вжалив Явтуха в губу. Явтух сильно мотнув головою, скинув джмеля на зуб і з’їв його.

Глянувши на цю картину, Женька зітхнув: «Оце і я такий, як осел. Так він же ні розмовляти, ні думати не вміє, і в школу не ходить…» Йому стало соромно, потім прикро. «А все мама винні. Коли б, як усі матері, купували мені цукерок, то я не викопував би джмелів, а їв цукерки!»

Скинувши провину на матір, Женька трохи заспокоївся і подумав, переключивши увагу на себе: «Та й ти, Женько, нічого собі, добрий. Тільки що, так зараз упоперек. А за це не дуже напихають цукерками…»

Словом, Женька, про що б не починав думати, все у нього сходило на цукерки. Якесь зачароване коло!

А в цей саме час з другого боку видолинка сталася зовсім інша історія.

Добре набігавшись, Люся сиділа на пагорбку, перебирала квіти.

Збирала вона колекцію сокирок. Городні сокирки мають лише відтінки голубизни; польові ж забарвлені безліччю півтонів, від бузкового до фіалкового, а фіалковий колір буває і світлий, і темнуватий, і з тінню синявого, і з відсвітом червоного, бо червоне та синяве теж непостійні, беруть собі то менше, то більше густоти…

Люся підібрала вже з двадцять відмін польових сокирок і розглядала тепер дуже цікаву гілочку з квіточками кольору стиглої сливи… Робота ця була приємна… поки не згадала