Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Хома забалакав Пилипа, і Пилипові стало трохи легше. Він навіть задивився на Хомині блискітки. І тут йому зовсім несподівано спало на думку: відступити Куприкові Люсю? Нізащо! Треба Люсю назад одвоювати, щоб вони вдвох знову ходили і щоб не Куприк, а він держав у зубах зав’язочку від Люсиної папки. В грудях Пилипа народилося щось затяте, уперте. Отак Пилип і здався! Пилип ніколи не здасться, до самої смерті! Несприятлива сила ламала Пилипа, та тільки ще невідомо, чия сила переважить: ця, несприятлива, чи Пилипова! Він поклав руку на пояс, почав перебирати пальцями і так просував їх, поки вони не дотяглися до археологічного ножа. Ліва рука його водночас опустилася в кишеню, намацала там крильце від зозулястої курки і погладила його кілька разів. «Ось знайду найкращий діамант для неї, тоді знатиме!»

Об’єднана експедиція увійшла в горловину велетенського яру. В той час, як вгорі сяяло сонце і голубіло безхмарне небо, тут, внизу, було похмуро, немов у сутінках. І моторошна ж картина відкрилася перед мандрівниками! Весняні й грозові води порвали гранітні щити на величезні брили. Камені то наповзали один на одного, то підіймалися хаотичним нагромадженням мало не по вінця яру, то, обрушившись, захаращували на сотні метрів дно цієї гігантської кам’яної щілини. На освітленому лобі здоровенної брили Оля помітила клубок морського каната. Від торохтіння каміння під людськими ногами і від розмов канат ожив, на очах у всіх заворушився і, рухаючи себе неквапливими хвилястими вигинами, почав спускатися у тріщину між каменями.

— Полоз, — зауважив Володимир Данилович. — Охоронець багатств цього гранітного царства.

Дівчата перестали пискотіти, попритулялися одна до одної. Пилип широко ступнув і рушив на бій із змієм. Колись, ідучи на такий бій, добрі молодці обмотували своє тіло клоччям і смолою; змій шматував на них цей панцир, а вони його молотили довбнями по головах. Як кресоне, аж іскри з очей посиплються!..

Ховався полоз на високій скелі, що підіймалася з дна яру і вершиною своєю підносилася вище верхнього краю ущелини. На дні ущелини панує напівприсмерк, тут вогко і холодно, а там, на вершині, чагарнички дерези і парості берези, залиті сонячним світлом.

— Пилипе, Хомо, не лізьте туди! — загукала Люся. — Він же ж такий страшний і великий…

— Хай висуне тільки писка, — держачи напоготові гранітну каменюку, гукнув похмуро униз Пилип. — Так бабахну, що очі рогом полізуть!

Але змій писка не виставив.

— Його щастя, — обізвався і Хома, глянув угору й зрадів. — Давай поліземо на самий вершечок. Бачиш, там на дерезині зачепилося якесь пірце!

Пилип, підвів голову, секунду помилувався пірцем і вирішив:

— Давай.

Пік підносився метрів на десять над іншими вершинами й великими тисячолітніми брилами. Звідси можна було бачити весь гірський край.

Приятелі стояли зачаровані: вперше в житті довелося їм озирати землю з такої висоти.

— Ох же ж і ловко як! — вирвалося у Хоми з грудей.

Пилип потягся за ним зором своїм і, коли все оглянув, переконався, що Хома сказав правду.

Якийсь час він мовчки дивився у далечінь, далі простяг руку до Хоми і торкнув його за плече:

— Бачиш? Кам’яна гора, а зверху на ній осокор. Весь сонцем залитий.

Хома спрямував погляд у той бік, і в цю саму мить у нього защеміла п’ята. Та й Пилип доторкнувся пальцем до перенісся, де вправлявся колись із своїм списом Ассурбанапал.

— А ти глянь! — знову піткнувся до Кам’яної гори Пилип. — На тому осокорі й гніздо, а в гнізді, мабуть, кібець сидить!

І, хоч до осокора було щонайменше три-чотири кілометри, Хома прорік:

— Мабуть, аж двоє: кібець і кібчиха!

— І терник під горою. Густий-прегустий, аж чорний…

Хлопці вп’ялися очима в Кам’яну гору. Через хвилину Пилип обізвався, не приховуючи подиву:

— Це ж, видно, той самий терник, тільки з другого боку! Олька наплутала в маршруті, так ми, зробивши коло, назад повернулися!

— Атож, — погодився Хома. — Олька така, що може. Григорій Савич думав, що вона на картах розуміється, а вона… — Хома махнув рукою. — А Куприк ще таку прикриває… Та я, може, теж…

Далі в ущелині почався хаос. Стежка зникла. Доводилося видиратися з каменя на камінь, обминати величезні брили і пробиратися по вузеньких карнизах над прірвами.

Нарешті Кость і Сашко спинилися, і Кость, показуючи на якийсь вугластий отвір в стіні ущелини, сказав:

— Оце ось тутечки…

Всі погляди спинились на темному вході в земні надра. Хлопці одразу зробили крок вперед. Навіть Тимофій. Пилип був прудкіший, став перший. Тимофій одштовхнув його.

— Ти чого штовхаєшся?

— А ти чого наперед вискочив? — блимнув похмуро Тимофій. — Всі дорогоцінні камені собі хочеш забрати? — Голос у Тимофія був сердитий, з відтінком якоїсь лихої злості. Пилиш з подивом глянув на Тимофія, знизав плечима і уступився:

— Ти перший хочеш? Ну, перший і лізь!

Хома підтримав Пилипа:

— Еге, перший і лізь. А то, бач, штовхається…

Тимофій, озброївшись каменюкою, зробив два перші кроки, але плесковатий зазубень на камені здався йому за голову полоза. Він викинув вперед руки і сахнувся всім тілом назад.

Пилип мовчки обійшов його, спинився перед діркою, присів і, намацуючи опори, почав задки спускатися в печеру. За ним подався Хома.

Кость весело кинув услід:

— Так ми ж із Сашком там уже побували!

Дно печери було заслане битими уламками дорогоцінних каменів і кусками того граніту, який Костеві й Сашкові правив за молот. Всі стіни були вирівняні, ніде ні одного виступу, тільки заглибини, де сиділи гнізда гірського кришталю. Кость і Сашко добре