Українська література » Пригодницькі книги » Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Читаємо онлайн Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко
йти ондечки отуди. Там глибокий-преглибокий яр; навколо бескеття — страх! Під камінням на дні яру струмочок тече, а збоку — печери…

Незабаром три об’єднані експедиції (третя — університетська в складі вчених Остапчука і Павлусевича) рушили в похід па пошуки дорогоцінних каменів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Хоч дні вщерть були заповнені подіями й переживаннями, Люся й на момент не забувала про ту кривду, котру заподіяв їй Пилип під час свого безводного маршу. Як він тоді розмовляв з нею! Не розмовляв, а хрипів, перекривлявся, глузував. Правда, пізніше вона, довідалася від Куприка, що, може, тоді Пилипові було й не до розмов з нею, бо ж не їв і не пив, бідолашний, цілий день. Але це не стишило Люсиного гніву, а, навпаки, посилило його. Як же ж це так у того безсовісного Пилипа виходить? Люся й Пилип дружать між собою, розмовляють, а коли якісь секрети з’являються, то про них всі знають, крім Люсі! І Хома про ту безводну мандрівку знав, бо й сам взяв у ній участь, і Куприк знав, бо був суддею, а от Люся— нічого не знала! Пилип їй не сказав. Чого ж він їй не сказав? Тому, що не цінує її, не ставить її на один рівень з Хомою та Куприком, а ставить її нижче, зневажає. А це ж образа. Ух, як же ж вона серце Люсі опекла! І Люся в думці скрикнула: «Ну, підожди, коли ти такий, то й я така буду. Знатимеш!»

А Пилип про це нічого не знав. За вчорашній безводний день і за сьогоднішній ранок, наповнений блиском топазів і моріонів, він дуже скучив за Люсею. Тож він почав шукати нагоди поговорити з нею.

Якось трапилось, що Люся одстала з Куприком, Пилип, почекавши їх, спитав:

— Що це ви робите? Квітки ховаєте для гербарію?

Куприкові ніяк було відповісти, бо він держав у зубах кінець однієї зав’язочки від папки. Що ж до Люсі, то вона не обернулася навіть. Навіть не глянула на Пилипа. Пилипа вона просто не помітила. А слів його не почула!

«Бач, як захопилася», — подумав Пилип і спитав ще раз, тепер уже голосніше:

— Квітку в папку закладаєте, еге?

Спитав про це Пилип голосно. Голос у нього був дзвінкий, сильний. Проте Люся й тепер не почула Пилипа. І відказала, тільки не Пилипові, а Куприкові:

— Ходім, он Григорій Савич уже позирає…

Вони одірвалися від Пилипа, подалися вперед і незабаром приєдналися до гурту. І йшли чудно: Куприк увесь час спантеличено обертався до Пилипа, а Люся не оберталася, а, навпаки, тягла Куприка за собою.

«Чого це вона? — розгублена спитав сам себе Пилип, — Не бачить мене, чи що? — Подумавши трохи, він скрикнув у думці.— Еге, не бачить! Бачить! Тільки тепер вже не хоче дружити зі мною, а дружить он з Куприком. А він, бач, який! Як що, то зразу до мене: Пилипе, Пилипе! Ну, добре, попилипкаєш тепер!»

Пилип був у розпачі. Все, що сталося, здавалося таким неймовірним, що, вигукнувши згодом: «Ні, це вона так!» Пилип подався швидко вперед і, наздогнавши Куприка й Люсю, пішов поряд з ними.

— А чого це ви од мене тікаєте?

Люся в цей час щось жваво говорила Куприкові, то й не звернула уваги на Пилипові слова. Він же, хапаючись, мов потопаючий за соломинку, казав далі:

— А правда ж, оці сокирки набагато гарніші, ніж які завгодно волошки?

Пилип знав, що на такі запитання Люся завжди відповідала охоче. Але сьогодні вона знову не почула Пилипових слів ні про сокирки, ні про волошки, а просто сказала вкрай зніяковілому Куприкові:

— Як приїдемо додому, то я покажу тобі, що про Кавказ є і в Шевченка і в Лєрмонтова. Добре?

— Добре, — відповів Куприк. І зразу ж поцікавився: — А про море в тебе є? Про матросів і тайфун у Китайському морі?

— Є й про море! — Люся говорила таким ніжним голосом, як колись Пилипові.— У нас таких книжок багато…

Але й після цього Пилип не здався. При дорозі ріс велетенський кущ будяка. На ньому було безліч квіток. Деякі з них зоріли, немов троянди. Пилип підбіг до куща, голою рукою виломив гілочку з квіткою, не відчувши, що при цьому боляче поколов пальці. Навпаки, увагу його при цій операції привернув великий джміль, що спокійно пив на квітці нектар. Джміль мав жовтогаряче черевце, чорну оксамитову спину і сам був красивий, як квітка. Пилип наздогнав Люсю й Куприка, трохи випередив і, заходячи спереду, заговорив до Люсі швидко-швидко:

— Та ти ж глянь, глянь! Це, бач, будякова квітка така. А це — джміль. Ти хоч що зроби, а він з квітки не злетить, поки не нап’ється нектару. Всі великі джмелі такі. А маленькі — і чорні, і жовті — ті ворушкі. Як що, то і вкусити можуть…

Люся неуважно глянула на квітку, на джмеля, протягла чужим дерев’яним голосом: «Хіба?», відсторонила Пилипову руку і пішла далі…

Пилип був так вражений, що застиг на місці і зім’яв гілку в руці; джміль розсердився, вкусив Пилипа за палець. «Ага, це ти? Ну й забирайся! — зиркнув на джмеля Пилип. І кинув квітку на найближчий кущик вересу. І так у нього заболіло серце, що мало не заплакав. Хома, побачивши, що Пилип чогось скривився, підійшов до приятеля:

— А чого це ти? Джміль укусив, еге?

— Еге, — відказав Пилип.

Хома взяв Пилипову руку, оглянув палець і, набачивши ранку, підніс Пилипів палець собі до рота і почав висмоктувати отруту. Як це зробив, поспівчував:

— Та вони що-що, а кусатися вміють. Меду не буває в них, сама перга, а, бач, кусаються. — В цей час через стежечку, якою йшли Пилип і Хома, пробігла ящірка, і Хома без паузи й роздумування гукнув: — Без хвоста! — і спокійніше зауважив: — Зелена, неначе смарагдова. От добре професор розказував! Я

Відгуки про книгу Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: