Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко
— Держишся, Хомо?
— Держуся…
— А довго ще можеш продержатися?
— Хоч і до самої смерті…
Куприк придержав Костя за руку:
— Ти не кажи так: «А я думав…» Бач, смага у них на губах. І очі блискотять… І курявою припали… Бо без води цілий день.
— Це вони, як мандрівники в пустині, еге?
— Еге.
Тепер Кость і Сашко дивилися на Пилипа й Хому вже з захватом.
Була дев’ята година. Пилип спитав, пильно глянувши на Хому:
— Зараз нап’ємося води й повечеряємо чи як сонце зайде?
І додав твердо:
— Страждання всіх мандрівників завжди закінчувалися після заходу сонця…
— То й ми нап’ємося, як сонце зайде, — відповів Хома, гарячково поблискуючи глибоко запалими очима. — Вже недовго ждати. А коли зараз нап’ємося, то Куприк не скаже, що до самого вечора витерпіли.
Куприк при хлопцях був начебто суддею.
— Коли так, — промовив Пилип, — то каша почекає.— Він одставив миски з кашею в затінок, помовчав і несподівано спитав у Хоми. — А ти міг би піти в мандрівку у пустиню Цайдам, як швед Свен Гедін? Отам безводдя! Там спека така, що всю душу вимучить…
— Я б і в Сахару пішов, — відповів Хома. — Знаєш, які там оази? Навколо пальми стоять і таку ж тінь на землю кидають, що ні один промінчик сонця не проб’ється. Доплентається мандрівник сюди, впаде на землю, аж тут дзюркотить щось. Голову підвів, а там з-під найвищої пальми струмочок вибивається, і вода в ньому, як крига, холодна! Отам вода…
— Про воду не треба говорити, — сказав Пилип. — Не треба про неї нагадувати. Вона й так перед очима стоїть…
— Еге, не треба, — погодився Хома, — бо ще дужче пити хочеться. — І додав по хвилі: —А от є такі люди, що їм до води байдужісінько. Александрові Македонському, як ішли через пустиню, ординарець приніс у кухлику трохи води. А він каже: для всіх мало, для одного забагато. І вихлюпнув її геть, щоб нікому не було…
— Так то ж Александр Македонський, — зітхнув Пилип. — Він же герой, про нього в усіх книжках пишуть. А не героєві дуже, пити хочеться. Я її ціле відро випив би. Так не випадає. «Слабак», — скаже Куприк.
— Еге, скаже, — підтвердив Хома. — А як витерпимо, так не скаже…
Поки велася ця розмова, за кущами калини на ряднині відбулося таке. Хлопці й дівчата поїли першу порцію каші, почали кінчати й другу. Тоді Тимофій закричав Костеві:
— Як ділитимеш дрохвича, то мені першому неси, та не крильце, а ніжку!
Вислухавши Тимофієву заяву, Кость чемно відповів як і належить хазяїнові:
— Добре, дам тобі не крильце, а ніжку. — І зиркнув на Білана.
Яка не була голодна експедиція, як не налягали хлопці й дівчатка на кашу, а подужали лише половину відра. Кость озброївся добрячою шпичкою, яку вистругав ще раніше, і встромив її у кашу з наміром намацати дрохвича і виколупнуть його на поверхню.
Шпичка легко увійшла в пшоняну масу і торкнулася дна, не натрапивши на дичину. Кость штрикнув нею з другого боку відра. І цього разу шпичка пройшла наскрізь і спинилася, стукнувшись об дно.
Кость збентежився. Дрохвич — не вишнева ягода, це ж цілий півень! Кость втретє і вчетверте опустив шпичку у відро. Наслідок був той самий. «Що за морока?» — вже зовсім занепокоївся Кость. Відклавши шпичку, він узяв відро в обидві руки, почав перехиляти його, струшуючи покопирсану кашу під один бік відра. Від такої операції одна половинка дна оголилася. Дрохвича там не було. Кость обернув відро і повторив цю ж саму операцію. Тепер та половинка, що була внизу, перемістилася вгору. Дрохвича не було.
Тимофій закричав:
— Та мерщій там колупайся! Без м’яса хіба обід!
Кость обернувся не до Тимофія, а до Сашка:
— Чуєш, Сашко, наш дрохвич десь дівся…
— Та де ж він міг дітися? — відповів спокійно Сашко. — Як був у каші, так там і залишився…
— У каші його нема!
Сашко підійшов до відра — і дрохвича в ньому, як і Кость, не знайшов. Потім бралася біля каші Люба. Дрохвича вона теж не знайшла.
Незабаром біля загадкового відра стовпилася перша й друга експедиції, зазирали у нього, струшували, підбиваючи кашу то під один бік, то під другий.
Підійшов Тимофій, все перевірив і сказав:
— А це того дрохвича нема, що вони брехуни. Нічого вони в кашу не клали, тільки задавалися!
Від цих несподіваних слів Сашко зблід. Йому дух забило, він щось сказати хотів і не зміг.
Кость краще володів собою. Примруживши очі і блиснувши ними, він спитав у Тимофія:
— Це ми з Костем брехуни, еге?
— А то й не брехуни, — не спинявся Тимофій, — Стільки кричали: «Дрохвич, дрохвич!» А де ж він?
Справді, де ж дівся дрохвич? Бідолашний Кость, бідолашний Сашко! Що ж вони могли сказати супроти такого закиду, коли справді птах з відра зник.
І Кость похилив голову.
— Ага, мовчиш, мовчиш? — допікав Тимофій. — Сказати нічого, так язик аж у п’яти втягло…
Бувають у житті такі безвихідні становища, коли чесні люди, як Кость і Сашко, не можуть нічого сказати на своє виправдання, бо ж докази зникли…
Люся, Оля і Люба сиділи на тому місці, де годину тому Кость і Сашко молотили гранітними каменюками дике скло. Скрізь блискотіли різнобарвні скалочки — червоні, медово-жовті, зеленаві, золотисті, димчаті.
На одній великій каменюці лежали готові крем’яхи — два набори; один той, що його робив Сашко, другий — що робив Кость. Дівчата глянули — і очі порозбігалися у всіх трьох. Люба взяла на долоню перші, які були
