Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Так лежали вони колись, як доглядали в степу неспокійні отари колгоспних овець…

Кость і Сашко мало різнилися один від одного; тільки й одміни, що в Сашка навіть вії вицвіли, а Костя, навпаки, прикрашали вії чорні, як ніч, ще й променисті. Але до цих подробиць придивлялися тільки їхні матері. Щодо Куприка, то він насамперед звернув увагу не на цю декорацію, а на хлоп’ячі труси — з поясами і з кишенями.

Цей одяг і спантеличив Куприка, адже він був винаходом і гордістю новопшеничанської експедиції. Спробуйте рушити в подорож у звичайних трусах на резинці і без кишень! І Куприк спитав у Костя:

— А хіба ви теж з експедиції? Еге?

В душі у Костя виникло дві протилежні течії. Одна половина Костевої душі пишалася, що навіть Куприк, цей старий морський вовк, непомильно визначив, хто вони й що вони… Експедиція! Як це звучить! Яке це слово вабливе, адже за ним лежить цілий непізнаний світ, який доконечне треба пізнати! Це — з одного боку. Та Кость перехопив Куприків погляд, спрямований на отой пояс і кишені в трусах… і — скис! Друга половина душі його затьмарилася. Не самі вони з Сашком придумали цей варіант мандрівного хлоп’ячого вбрання, а скористались з готового новопшеничанського зразка — по радіо почули. І ця, друга, хвиля у Костевій душі перемогла першу. Опустивши очі, Кость тихо промимрив:

— Ні… ми не експедиція. Це ми з Сашком… тут так… — І одразу ж перевів розмову на іншу тему: — У нашій річці глибини — без дна; а туди вбік — мілко; вода як крига, — вскочиш, аж засичиш. Це тому, що там між камінцями джерела. Ми їх з Сашком усі дослідили: де джерело, там під водою так і вирує, і вгору викидає. Брр… Як вискочиш, то тіло немов голками поштрикане…

Цієї інформації вистачило, щоб повернути Костеві добрий святковий настрій. Що там труси, коли він розмовляє із самим прославленим морським вовком, а навколо них збирається вся новопшеничанська громада.

Отут він і згадав про кашу й дрохвича. Це ж хіба так можна пригостити людей?! А як гарно запалити ввечері велике багаття посидіти, поговорити, наспіватися досхочу… а потім полягати спати. Всі хлопці й учитель умостяться надворі, дівчатка ж — в печері, а Білани — один біля них на сторожі, а другий — біля Явтуха…

Ці думки за одну мить промайнули в голові Костя; дальша мить наздогнала Костя, коли він уже почав входити в роль господаря.

— Чуєш, — казав він Куприкові, з благанням дивлячись йому в вічі,— не ходіть далі нікуди, залишайтесь у нас… Ми із Сашком каші наварили ціле відро! Їй-право, ще й з молодим дрохвичем… Білан наш приніс. Чуєш, чуєш, залишайтеся! І приймач детекторний є у нас…

Ось як обернулася справа: не треба було й думати, як вийти з утруднення, порятунок прийшов сам. І Куприк весело гукнув Григорію Савичу:

— Кость і Сашко запрошують нас разом посидіти вечір біля багаття! У них в печері є детекторний приймач, відро каші й дрохвич.

— Та що ти кажеш?! — Григорій Савич підійшов до Костя і поклав йому руку на плече, а потім Сашкові.— Хто ж із вас Кость, хто Сашко?

Сашко так гостро переживав зустріч з справжньою експедицією, що увесь час мовчав, тільки роздивлявся на гостей. Григорій Савич вивів його з щасливого заціпеніння, він поворухнувся, сплів руки перед грудьми і спитав, не вірячи в те, що таке може статися:

— І ви у нас переночуєте? І всі будемо разом?!

— З вашого дозволу і переночуємо, і біля багаття посидимо…

Експедиція склала своє спорядження на точку біля печери, і всі прискоком помчали до річки; навіть Білан і Явтух. Залишився тільки Куприк, бо чергував. Коли почали розкладати вогонь, Кость спитав:

— А добре треба підвіситися на безмін, щоб погойдатися? Я теж хотів, так у нас немає.

— Е, хай йому, — поправив труси Куприк. — Хто ж знав, що у ньому така слабка дружина?!

— Мені теж частенько перепадає,— повів далі розмову Кость. — У нас навколо самі чужі садки. Так ми з Сашком перебралися до Хрисанфа Івановича в радгосп, на експериментальне поле. Огірки вирощуємо. Вже двадцять кошиків одвезла Любка в їдальню. А як упорається — сюди прийде. Це у нас друга база, а перша ззаду, зразу за Петровим байраком…

Поки Кость і Куприк розмовляли і запалювали багаття, Сашко порачкував у печеру і виповз звідти, пхаючи перед собою відро з кашею. Костів ватник, яким зверху було закрито посуд, трохи збився, і в ніс хлопцям ударив аромат гарячої пшоняної каші. Куприк глянув у той бік і провів язиком спочатку сюди, потім туди…

В цей час Кость глянув на стежку і смикнув за руку Сашка:

— Ти глянь, глянь!

На стежці з’явилися ще дві постаті, такі закурені, обвіяні вітрами, попечені сонцем, що тільки очі у них і блискотіли.

Придивившись, Кость зиркнув на приятеля:

— Бачиш? За поясом ніж-колодій і з лівої кишені крильце вибивається… Чи не від зозулястої? — І аж затіпався від переживання. — Та це ж знаєш хто? Це ж — Пилип! А той другий — Хома!

Але в міру того, як запізнілі мандрівники надходили ближче, Костів ентузіазм почав падати. Від постатей прославлених жабоїдів віяло не завзяттям, а трудною втомою.

Куприк, Женька й дівчата, як підходили сюди, то всі трималися, крім Тимофія, по-геройському, а ці плентаються, насилу перебирають ногами. Навіть червоні галстуки, поодягані на голі шиї, почорніли в обох. І Кость розчаровано зітхнув:

— А я думав…

Пилип, що не чув цієї розмови, заворушив губами, і до Хоми