Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

І всі цьому вірили, крім Куприка. Старий морський вовк мав нюх та знав добре і Женьку, і обставини його домашнього життя.

Коли Куприк поклав Женьці у руку цукерку, Женька аж просльозився і тихо, так щоб ніхто й не почув, сказав: «Куприк — справжній друг. Коли почну заробляти, то куплю йому сто пудів цукерок-подушечок з малиновим повидлом. Хай їсть». І він щирим і відданим поглядом позирнув на жвавого, прудкого Куприка і сказав йому тепер уже вголос:

— Чуєш, Куприку, давай поміняємося рюкзаками. Не на зовсім, а так. До вечора.

Хоч клуночок у морського вовка і був тугенький, так Женька ж проти Куприка був велетнем. У Женьки були сильні м’язи; груди — широкі; очі сторожко й грізно дивилися, готові накрити артилерійським вогнем кожного, хто наважився б сказати: «Візьми, Женько, і зроби…» До того ж однією рукою Женька піднімав стільки, скільки Куприк не міг би й двома; і робив Женька нею, цією-таки рукою по дві, а то й по чотири помилки на одній сторінці і здебільшого на одне і те ж правило написання з часткою не. «Невисоким, а дрібним здавався кленок біля цього не високого дуба», бо не знав, де оті два слова писати разом, а де окремо!

Але це не значить, що Женька вчився погано! Женька вчився не погано, а гарно і знав непогано таблицю множення…

Відповідав уроки він, коли знав, чудово. Учитель питав: «А скажи, Олексієнко, що називається дієприслівником?» Женька, негайно ж схопившись, випалював: «Дієприслівником називається, це коли, наприклад, на чи, ши, вши — читаючи, прочитавши, побачивши брата». На запитання, що називається іменником, Женька так само без вагання казав: «Іменником називається, це коли, наприклад, усі гори зеленіють, швидко грудень повіє крилатий»… Про Котляревського Женька на уроках розповідав так: «І Пе Котляревський, він народився в Полтаві…» Так само починалася і біографія Панаса Мирного: «Панас Мирний, Пе Я Рудченко, він народився…»

Словом, як кажуть, відповідав точно, ясно, здорово.

Куприк, почувши Женьчину пропозицію, якось завагався, зніяковів і сказав, не дивлячись на Женьку:

— А може, ми — завтра?

Женька не любив одкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, і, переповнений найніжнішими почуттями до Куприка, наполіг:

— Ні, ні, сьогодні давай!

Він накинув на плечі Куприкові свій клунок, на себе натяг Куприків, пошитий з лантушини. Женьці було приємно нести Куприків клуночок, так само, як буває приємно дівчатам одягти на свято блузочку або хустку, котрими вони на цей день обмінялися з приятельками. А може, й ще приємніше: Женька ніс в грудях своє палке серце, повне найніжніших почуттів до Куприка. Ви скажете: а як же всі попередні сутички, почуття неприязні? Що — вони так і зникли без сліду від однієї цукерки?

Зникли. І не зараз, а десь раніше, розтрусилися в дорозі. Женька в своєму серці не носив злості більше як півтори-дві години; в серйозніших випадках міг кипіти обуренням цілий день. Але це бувало так рідко, та й народжувалося обурення не в сутичках із Куприком. Бо що б Женька не робив, що б не казав, а Куприк був свій, одного з Женькою поля ягода. І Женька, хай і по-своєму, а любив Куприка — за простору душу, за щедрість і недріб’язковість.

Зібралися, поправили рюкзаки за плечима й пішли.

Женька був хлопець загартований і міг прожити цілий день на самих лопуцьках, на терні, луговому квасцю; ні на якій роботі, коли його щастило навернути на неї, ні на яких гулях і хлоп’ячих походах він не стомлювався.

Але сьогодні Женька не пізнавав себе. У нього виступив піт на лобі і навіть на носі. Далі Женька відчув рюкзак за плечима, хоч за всі ці дні він так звик носити його, що вже й забув про його існування.

Потім у Женьки почав стікати піт з голови на потилицю. Та й самі плечі змокріли.

Відчуваючи незрозумілу втому, хлопець з острахом подумав: «Це я, мабуть, захворів. Бач, яка млость у всьому тілі». А тут ще й Тимофій. Помітивши, що Женька упарився, він сказав співчутливо:

— Хіба не пристанеш після такого сніданку. Ого, які в тебе патьоки на спині!

— Які патьоки? Ніяких патьоків у мене немає! — скрикнув Женька. — У самого в тебе патьоки! — і напруженим кроком рушив уперед, щоб ніхто не сказав: «А Женька таки справді запарився».

На привалі трапилось таке. Григорій Савич підійшов до Женька і зненацька сказав:

— Розв’яжи рюкзак, покажи, що там у тебе.

Женька сторопів від несподіванки і вже хотів був крикнути: «Самі розв’яжіть!», коли це наперед вийшов Куприк і, заступаючи спиною Женьку, самими губами прошепотів:

— Це не його клумачок, це — мій.

— Все одно розв’язуйте, хлопці.

Куприк розв’язав рюкзак і почав викладати з нього все, що там було. Спочатку ішов законний багаж: штани, парадний піонерський галстук, сорочка, черевики, електричний ліхтарик, запальнички, сірники. Потім з лівого боку він витяг здоровенну торбинку, так туго зав’язану, що боки її аж лисніли проти сонечка.

— Ой, та це ж манна крупа! — вигукнув Тимофій. — Бач, де вона! А всі в один голос кричать: «Вже поїли, немає!» Звичайно, немає, як її Куприк собі взяв!

— Помовч! — строго зиркнув на нього Григорій Савич і звелів Куприкові: — Розв’язуй!

Куприк розв’язав, і всі побачили, що в торбинці не легка манна крупа, а важенний білий пісок.

Куприк став червоний як рак. Григорій Савич, проте, весело посміхався.

— То що ж воно оце в тебе таке? — спитав Григорій Савич майже лагідно.

— Оце, еге? — перепитав Куприк, показуючи на торбинку з піском.

Григорій Савич цікавився далі: