Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко
Тому Григорій Савич і зиркав не на безмовного Куприка, а на Олю. Оля була — мало сказати весела — щаслива. Оченята її сяяли; щоки почервоніли вдвічі проти звичайного, бо поверх щоденного рум’янцю ліг ще той незвичайний рум’янець, від якого Оля вся палахкотіла і який з’являвся завжди у напружені й патетичні хвилини її життя.
Люся теж подумала: «Чи ж не Олина це робота?» Але й думати довго не доводилося. Глянула вона пильніше на Олю, на її щасливе обличчя, палаючі щоки і зразу вирішила вже без вагання: «Так і є! Це все вона підстроїла. І маршрут спрямувала в оцю гірську країну. І з продуктами теж. Хлопці — бовдури. Вони не дуже тямляться на тому, які запаси були, що вже спожили і що залишилося. Тим часом крупів і всього докладу до них вистачило б не на один раз! Оля й крупам лад дала! От молодець!»
Люся дуже любила Олю. Хіба не варта захоплення історія з тим, як Оля поруйнувала побачення Григорія Савича та Ієреміади в Білій Криниці! За цю операцію Люся тоді разів із сто поцілувала Олю. А тепер історія з цим тупиком! Закрутиться Григорій Савич, і з голови геть все стороннє вилетить. І Ієреміада також, і, може, вже остаточно!
Звичайно, Люся про це й словом не проговорилася. Вголос вона сказала таке:
— А це ж навіть інтересно! Всі мандрівники під час подорожей переживали різці труднощі. Траплялося, що по кілька днів не бачили не тільки хліба а й води. А в нас скільки води — ціла річка!
— Сама її пий! — закричав Тимофій. — Ач яка…
Поки всі сперечались, Григорій Савич підсів до Олі й тихо мовив:
— Ну, а тепер розкажи, Олю, навіщо ти все це закрутила.
Оля вміла робити чимало всякої всячини. Вміла матері допомагати варити борщ, полоскати легке домашнє шмаття, носити від колодязя воду, полоти на городі і в полі, ходити по канату, годинами бавитися з Галею. Одного не вміла Оля — брехати. Хотілося їй інколи збрехати, а не може — закліпає очима, почервоніє, нахилить голову і… признається. А як не хоче признатися, то мовчить. Мовчить і сльози ковтає.
І зараз Оля зробила так само: мовчала. Потім почала ковтати сльози. Григорій Савич з досвіду знав, що тепер від неї не вдасться домогтися й слова. Тож, поклавши їй руку на голову, він мирно промовив:
— Ну, не треба плакати. Витри сльози. Бач, ще й труднощів не було, а ти вже плачеш. А певне ж, хотіла, щоб і ми потрапили в такі обставини, як герої оповідання Джека Лондона. Правда ж? — Він пильно глянув на дівчинку.
Оля перестала ковтати сльози і відказала:
— Ні.
— Ну, то й добре, що ні. — Григорій Савич знову погладив Олю по голові.— Колись, як випаде слушна нагода, розкажеш. Гаразд?
— Я ніколи про це не розкажу, — промовила Оля. І швидко-швидко закліпала очима. — Коли б вона не була така. А то: і студент Коля, і тракторист Олег Кучерявий…
Атомна бомба розірвалася в грудях Григорія Савича. Коли б не постійне тренування у витримці, він спалахнув би й згорів у тому жаркому полум’ї. Але ж Григорій Савич ще з інститутської лави знав, що в школі можуть статися всякі несподіванки і до них треба бути заздалегідь готовим і навіть порухом найменшого м’яза не дати зрозуміти своїм малим партнерам про ту страшну силу удару, яку вони можуть завдати з найкращими намірами в серці. Все всередині Григорія Савича спалахнуло, в голові пронісся рій думок — зовні ж він залишився таким, як і раніше був. Серце Григорія Савича хотіло було сказати Олі таке: «Божевільна дитино! Що ти наробила! Це ж, виходить, піклуючись про моє щастя, ти поламала мою зустріч з Ієреміадою в Білій Криниці. А для мене це було б найбільшим святом у житті. Я певен, що ми там з нею порозумілися б… А тепер через тебе, мала рятівнице, все ускладнилося і як кінчиться, не знаю!» Оце так Григорій Савич хотів би відповісти своїй маленькій, товстощокій учениці. Але цього він не міг сказати, а мовив таке:
— Бачиш, Олю, життя штука дуже складна. Дорослі не завжди його розуміють і роблять помилки, хоч у них і досвід є. А що ж говорити про таких дівчаток, як ти? У тебе, Олю, дуже добре серце, а життя ти ще не знаєш. Та й не поспішай знати, хай йому…
Перші слова Григорія Савича здалися Олі дуже загальними, але коли вона дослухала до кінця, її упередженість розвіялась. Крізь постійну, завжди рівну витримку Григорія Савича вона побачила щось інше, ніж звикла бачити — його живе серце й червону гарячу кров. Таки далося йому взнати те життя!
Раніше Оля дивилася на Григорія Савича поблажливо, як на старшого брата, котрий, власне, й не тямить свого інтересу. Тепер Оля глянула на Григорія Савича пильніше. Погляд її став зачудований і тривожний. Біля Олі билося в стражданні людське серце. Як же могла вона бути байдужою?!
Григорій Савич обминув Олин погляд і сказав уже звичайним голосом:
— Тепер давай думати, як нам вийти з цього становища. Запаси ти всі повикидала?
— Еге ж, — кивнула дівчина головою. — У воду.
Григорій Савич посміхнувся:
— Це щоб мені заморочити голову і щоб я ні про що не думав, а тільки про кашу, еге?
— Еге, — погодилася Оля.
— Ну, а коли прийде час вечеряти, а вечеряти нічого, то що будеш робити? Голодною спати ляжеш? Ти про це думала?
— Ні,— призналась Оля, — я про це не думала. Бо коли ще
