Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко
Пізно, хлопці, пізно! Осячі розвідники боєм зробили своє діло і тепер, задоволені перемогою, поверталися на свої сторожові місця.
Хлопці лежали й тихенько ойкали. У одного пекло між очима, в другого — палали вогнем ноги. Обоє жахалися нового нападу, а тим часом треба було ще й за повітрям стежити, щоб рятуватися від нової атаки.
— От чортові оси, — стогнав Пилип, — хто ж знав, що вони такі скажені!
— Або ми їх чіпали, — жалісно вторував Хома. — Ми ж тільки так хотіли, а вони, бач, зразу кусатися. А тепер як далі в мандрівку йти, коли вкусила в самісіньку п’яту?!
— А мене межи очі,— ще жалібнішим голосом, ніж Хома, протяг Пилип. І враз скрикнув: — Хомо, я вже нічого не бачу! Очі позапухали!
— Обоє? — спитав Хома тривожно.
— Обоє…— Пилип сильно потяг носом, голос його став кволеньким, хрипкуватим. — Що ж я тепер буду робити?
Інших хлопців ця обставина сильно занепокоїла б. Але не такі були Пилип і Хома. Хома тільки хвилину роздумував, а потім майже радо вигукнув:
— А ти їх руками роздирай. Так і йтимеш! Хай тільки оси заспокояться, ми й рушимо. — Про свої ноги Хома забув; щось схоже на радість війнуло на серце й Пилипові. Оце історія! Йти й пальцями роздирати очі, щоб побачити дорогу! Та такого ніколи ні з одним хлопцем ще не траплялося. Коли ця думка загніздилася у Пилипа в голові, він одразу про біль забув. І все підганяв Хому:
— А поглянь, чи вони вже заспокоїлися? Бо я з усієї сили роздираю очі, а все ж як слід роздивитися не можу.
— Та вже заспокоїлися, — відповів нарешті Хома. — Готуйся рушати.
Перший Хомин крок був нещасливий. Він, забув про свою п’яту і враз підскочив, засичавши, мов на їжака сів:
— Ой!
Пилипові теж спочатку гірко довелося — адже треба було і очі роздирати, і на землю дивитися. Але нічого, призвичаївся. Надавить пальцем на шкіру під оком, притисне її до вилиці і потягне навскоси. Тоді пухлина трохи підійметься вгору, утвориться щілина; в оту щілину Пилип і позирає на світ білий. От цікаво! Ніхто з хлопців не вдавався до такого способу спостереження, тільки Пилип. Це розумів і Хома, бо раз у раз заздро позирав на приятеля і цікавився:
— І все добре видно?
— Ох і добре!
Хома за звичкою хотів сказати: «Дай і я гляну хоч трошечки», але вчасно спохватився, і ці слова зосталися не висловленими. Але він сам теж являв собою досить мальовничу картину, бо йти доводилося лівою ногою на пальцях, а правою на п’яті.
Табір експедиції був розбитий під сосною.
Куприк, зиркнувши на мальовничу групу, занімів на хвилину, потім скрикнув, безмежно здивований:
— Що ж ото воно таке?! Чи це ти, Пилипе, чи це не ти, Пилипе?
— Це я, — пролунала бадьора відповідь.
— А ти, Хомо, чого так чудно йдеш — однією ногою на п’яту спираєшся, другою на пальці?
— Е, — сказав Хома. — Це нам з Пилипом така притичина сталася. Ос драли.
— А-а-а!_— протяг Куприк і більше нічого не сказав.
Пилип домалював картину:
— А чого вони на тернику примостилися? І пройти нікуди не можна…
Коли всі насміялися і поприкладали хлопцям до укусів холодні компреси, Люся підійшла до Пилипа і, дивлячись на його набрякле обличчя, де й щілинок для очей не було, тихо спитала:
— Пилипе, тобі дуже болить?
Пилип упізнав Люсин голос. Цей голос підняв цілий вихор почуттів у його грудях. І він радо сказав:
— Люсю, це ти? — І жваво додав;— Питаєш, чи болить? Авжеж. Бо це ж не джміль покусав, а оса. Тільки тепер переболіло вже. У нас дома оси кусючі, а тут ще клятіші. Це, мабуть, того, що тут уже починається Український кристалічний щит. В Новопшеничному грунт землистий. Як затупиться в оси жало, де ти його нагостриш? Об пісок? А тут клопіт короткий; підлетить до кам’яного лоба, раз сюди черкне, раз туди, і вже як бритва!
Люсі було жаль Пилипа. Вона не розуміла, як при такій пухлині йому не болить; та мало цього! Він неначе пишається тим, що покусав його не джміль, а поліська оса та ще в пункті, де з землі виступають лоби Кристалічного щита. І Люся подумала (від цієї думки стало їй якось затишно): «Пилип, звичайно, жабоїд, грубіян, харцизяка[9], але ж не боїться нічого!»
Дівчинка приязно подивилася на Пилипа. Пилип, звичайно, цього погляду не зміг перехопити. Він думав своє і те, що надумав, уклав у такі слова:
— А завтра, коли підемо далі, то яку скажеш квітку, ту й викопаю для гербарію…
Поки Люся розмовляла з Пилипом, Оля морочилася з Хоминими ногами — переміняла компреси — і стежила за Куприком. Куприк сидів над маршрутною картою; у нього щось не клеїлося. З того часу, як експедиція зустріла на своєму шляху Рудицю, вони йшли лівим її берегом, проти течії. Тепер річка закапризувала, і експедиція хоч і просувалася по її лівому берегу, так уже за течією! «Дивно, — думав хлопець, — як це могло трапитися? Що вона — куди хоче, туди й тече? Добре мені діло!»
Треба було б йому негайно звернутися
