Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Хома не закінчив речення, бо йому враз неясно стало, кому ж саме піднести оте добро. Спочатку Хома розігнався, щоб віддати все це Люсі, але вчасно, згадав про Любу і — посмутнів. Люба стала перед ним, мов жива. «От дівчина! — вихопилося з серця в Хоми. — Їй, по-справедливості, слід подарувати назовсім і два золоті скіфські мечі, і одну золоту скіфську підкову… А Люсі ж що?» Отож і вийшло, що знахідку треба поділити між двома дівчатками. І тут Хома вирішив: «Один меч і одну підкову оддамо Любі, а другий меч і другу підкову — Люсі…»

Правда, запроектовано було роздобути два мечі і лише одну підкову, та це не спинило Хому, адже в стародавніх могилах можна знайти скільки завгодно мечів і скільки завгодно дорогоцінних підків!

Скарб перенесли в табір. Там його переклали з Куприкової майки в торбу, що звільнилася з-під гречаних крупів; торбу всунули в кошик, а цей кошик разом з другим кошиком перекинули Явтухові через спину та й рушили далі в дорогу, щоб зарані добратися до села Рудного, а там уже й заночувати.

Ось який запис залишив Женька в експедиційному журналі.

«Знайшли різне золото з одрубаним пальцем як би подушечки викопали хоч із, смородяним варенням а, джмелячий мед тільки, медом називається і з землею та й той, Явтух поїв сама ямка а, в ямці нічого не залишив ненажерливий, золото, оддадуть в банк а жаднюга Тимофій очима, їсть…»

Трудився над цим записом Женька сам, то й розділові знаки лежать на його совісті…

Всі йшли напруго, за винятком хіба одного Тимофія, який давно вже встиг себе переконати, що йому нікуди й ні для чого поспішати. Та був він і трохи глевкуватіший, ніж інші хлопці.

До цього треба додати ще й таке: золота знахідка не давала хлопцеві, спокою. Тимофій хотів, щоб це золото належало йому, щоб він ніс його в своєму клумачкові, щоб міг зважувати його на руках, дивитися, як воно блискотить.

Ще більше захоплювала Тимофія інша думка: золото можна десь продати й накупити цукерок, гарного складаного ножа на два кінці, з одного кінця більший ніж, з другого — менший, і обидва гострі-гострі! Далі Тимофій купив би собі нову майку, кепку, а найперше — футбольного м’яча. Отоді заспівали б хлопці! Тепер тільки й чуєш від них: «Ледачий та ледачий!», а тоді Пилип зразу б: «Чуєш, Тимофію, давай у футбола погуляємо!» А Тимофій йому на те: «А дулі! Ти думаєш, я отого «ледачого» забув? Я сам буду грати!» От поглянути б, як скривився Пилип! Зразу маленький та низенький стане, а то, бач як вперед груди виставив та голову задер?!

Коли Тимофієві набридло мріяти, він озирнувся на кошик із золотом, що висів у Явтуха зліва. От відчепити б ножем цей кошик, схопити й дременути, тільки так, щоб ніхто не знав і не побачив, а тоді прибігти додому і закопати в глечику під повіткою. Ніхто і нізащо не знайде! А то ще й так можна: Тимофій знає чари, заворожив усіх, навіть Явтуха і Білана, всі йдуть, дивляться, розмовляють, і ніхто не бачить, що діє Тимофій. А Тимофій діє таке: скаже чарівне слово, кивне пальцем, і золотий годинник — до нього в рюкзак! За першим — другий, потім третій…

Отак і літав Тимофій у золотій атмосфері, плентаючись позаду.

Коли до Рудного залишилося не більше десяти кілометрів, на обрії з’явилась якась зрадлива хмарка. Пилип принюхався, неспокійно забігав очима по безхмарному небі і стривожено вигукнув:

— Ой Григорію Савичу, дощ буде!

— Звідки ти взяв, хлопче?

— Бо проз тіло два вітри проходять. Один біля ніг — холодний, а той, що біля плечей, — гарячий.

— Еге ж, — підтримав приятеля Хома. — І я чую: по ногах наче холодком віє, а в плечі — гаряче. Це на дощ, на грозу…

— І Білан, бач, як зачухмарився, — втрутився в розмову і Женька. — В жару блохи вилазять із шерсті ближче до повітря, а в дощ геть всі ховаються в підшерсток і лоскочуть його та кусають…

Григорій Савич уважно всіх вислухав, оглянув небо, Пилипові ноги і Хомині плечі, спивав:

— Ще обвіває теплим і холодним?

— Ще й як!

— Виходить, треба нам поспішати.

— Єсть поспішати! — весело вигукнув Куприк. Майбутній матрос найменше боявся всякої негоди, а надто такого, як на морі буває: вихорів, зливи, штормів тощо. Чим більша злива, тим краще. Коли раз і вдруге війнув вітер і здалеку загуркотів грім, Куприк закричав:

— Ану ще, ще! От добре! — Очі у Куприка сяяли, груди високо і легко підіймалися, ніздрі роздувалися. У всі дні маршу на чолі експедиції йшли Пилип і Хома, тепер їх випередив Куприк.

Юні мандрівники залишили за собою вже з три кілометри, як хмара розрослася і за кілька хвилин заслала півнеба. Її сизі, шлейфи опускалися так низько, що аж по землі тяглися. І де налягали на хліба, там пшениця із зеленої ставала спочатку вороною, а потім сизою. В далині знову гримнуло, і свіжий подих близької грози вже відчували не лише Пилипові ноги. Дівчата теж запискотіли:

— Ой Григорію Савичу, свіжим вітром по ногах віє!

«Відчули-таки! Так коли? Коли вже й дитина скаже: зараз гроза буде! А раніше не відчували! Бо хіба дівчата здатні на таке?»— думали і Пилип, і Хома, тільки вголос нічого не встигли сказати, бо пролунала команда:

— Стоп! Привал. Напинати палатки!

Експедиція спустилася у затишок степової балки. Тут і вирішили отаборитися.

Хлопці ще перед мандрівкою навчилися ставати палатки. Тепер Куприк вбивав кілочки, Люся й Оля розв’язували і натягували шнури, Пилип і Хома копали запобіжні канавки, а Женька, що був великим спеціалістом робити такі печі, котрі не боялись дощу, почав копати під пагорбом піч.

Ще Люся й Оля не