П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Хоч непрохідні хащі вже зникли, породи дерев вражали ще більшим розмаїттям. Росли тут олійні пальми, що з них добувають цінну олію, кущі бавовнику до двох метрів заввишки. З цього бавовнику добувають довге шовковисте волокно, майже таке, як фернамбукське78. З проточених комахами дірочок у корі деяких дерев сочилася запашна смола ко-пал, скапуючи додолу, де її потім збирали тубільці. Скрізь росли лимонні дерева, дикі гранати і десятки інших деревовидних рослин. У повітрі відчувався тонкий аромат ванілі, хоч годі було визначити, яка саме рослина так гарно пахне.
Всі дерева й кущі буяли соковитою зеленню, дарма що була засушлива пора року і грози тільки зрідка зрошували цю родючу землю.
Був саме час пропасниць. Але Лівінгстон, який спостерігав за перебігом цієї недуги у хворих, помітив, що вони швидко одужують, коли залишають ті місця, де захворіти. Дік Сенд це знав і сподівався, що малий Джек оклигає. Він так і сказав місіс Велдон. І справді, хлопчик спокійно спав на руках у Геркулеса.
Загін просувався вперед обережно і швидко. На землі скрізь виднілися свіжі сліди людей або тварин. Де трава була притоптана, а гілки дерев та кущів обламані, йшли швидше. Але здебільшого загін сам усував з дороги численні перешкоди, і це, на превелику досаду Діка Сенда, неабияк затримувало перехід. Перед ними щоразу поставали обвиті ліанами дерева, наче щогли зі сплутаним такелажем. Вигнуті гілки кущів скидалися на дамаські шаблі, втикані довжелезними шпильками. Долі стелилися зміюваті ліани п’ятдесят-шістдесят футів завдовжки, які кололи мандрівників гострими колючками.
Негри прорубували дорогу сокирами, та ліанам не видно було кінця-краю: вони росли скрізь, обплутували дерева від прикорнів аж до вершечків, звідки звисали довгими гірляндами.
Тваринне царство цього краю було не менш своєрідне, ніж рослинне. Під могутнім зеленим шатром літали птахи. їх була сила-силенна. Люди, що намагалися пройти якомога тихі те й швидше, звичайно, не стріляли в них. Тут були великі табуни цесарок та інших курячих, які не підпускають людей близько; був і отой птах, якого за його крик північні американці прозвали «жалібною сплюшкою»79. Дік Сенд і Том могли подумати, що справді потрапили в якусь частину Нового Світу. Та ба, вони тепер добре знали, де вони є!
Досі хижі звірі, такі небезпечні в Африці, не наближалися до маленького загону.
Мандрівники ще раз бачили жирафів, що їх Гаррісові — якби він ішов з ними — вже б ніяк не вдалося видати за страусів. Ці прудконогі тварини вмить повтікали, налякані появою людей. А вдалині на обрії часом здіймалась до неба густа хмара пилюки: то стадо буйволів мчало з тупотом, подібним до гуркотіння валки навантажених возів.
Зо дві милі Дік Сенд вів свій загін берегом струмка, сподіваючись вийти до річки. Йому кортіло пуститися в плавбу вниз за швидкою течією, яка мала домчати його і супутників до узбережжя. Юнак гадав, що труднощів і небезпек на річці буде куди менше.
До обіду загін пройшов близько трьох миль без жодної неприємної зустрічі, Ні Гарріса, ні Негору ніде не було видно. Дінго так само не з’являвся.
Час було зупинитися на перепочинок. Стали в бамбуковому гайку, де загін міг сховатися від сторонніх очей.
Говорили мало. Місіс Велдон знов узяла сина на руки. Вона не зводила з нього очей, їсти вона не могла.
— Вам неодмінно треба попоїсти, місіс Велдон, — повторював Дік Сенд. — Що з вами буде, коли ви геть охлянете? Ну-бо їжте, їжте! Незабаром ми знов рушимо в дорогу, знайдемо річку й попливемо до узбережжя.
Місіс Велдон дивилася Дікові Сенду просто в вічі,
коли він це говорив. В юнакових очах світилася несхитна воля й мужність. Дивлячись ва нього і на п’ятьох негрів, таких стійких та відданих, місіс Велдон відчула, що не час іще впадати в розпач. Та й чого вона має втрачати надію? Хіба вона не на гостинній американській землі? Гаррісова зрада, на її думку, не могла мати для них яких-небудь тяжких наслідків.
Дік Сенд здогадувався, про що думала місіс Велдон, і ледве витримував її погляд.
Розділ IVВАЖКИМИ ДОРОГАМИ АНГОЛИ
]^Талий Джек прокинувся і обійняв матір рученятами за шию. Його очі були ясні. Пропасниця не поверталася.
— Тобі краще, мій любий? — спитала місіс Велдон, пригортаючи сина до серця.
— Так, мамо, — відповів Джек. — Але я хочу пити.
Мати дала хлопчикові свіжої води, і він з насолодою випив кілька ковтків.
— А де мій друг Дік? — спитав він.
— Я тут, Джеку, — озвався Дік Сенд і взяв хлопчика за руку.
— А мій друг Геркулес?
— Тут Геркулес, містере Джек, — велет усміхнувся до малого.
— А конячка? — допитувався далі Джек.
— Конячка? Втекла, містере Джек, сказав Геркулес. — Тепер я буду твоєю конячкою і ти будеш на мені їздити. Хіба я тебе погано катав?
— Та ні, — відповів хлопчик. — Тільки як я правитиму, коли в тебе немає вуздечки?
— То байдуже! Ти мене загнуздай, — сказав Геркулес, широко розтуляючи рота, — і смикай скільки хочеш.
— Ні, я