П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
— Гаррісе, — мовив він пошепки, — там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.
— Що там таке? — Гарріс схопив рушницю й наготувався стріляти.
Вони підвелися і якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.
— Нікого немає, — мовив Гарріс трохи згодом. — Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.
Негору й Гарріс знов посідали під смоківницею. Португалець почав розповідати далі.
— Півтора року я гибів в Окленді. Мені вдалося непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава, але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.
— То невже ти працював як чесна людина, Негору?
— Довелось, Гаррісе.
— Бідолаха!
— Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим».
— Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?
— Атож. Місіс Велдон із сином і кузеном Бенедиктом мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель — адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Однак мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана «Пілігрима». Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а за кілька днів «Пілігрим» залишив береги Нової Зеландії…
— Проте, — урвав Негору Гарріс, — із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?
— Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє, — відповів Негору. — Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш пе-реповісти це «своєму юному другові», коли схочеш.
— Аякже! — сміючись відповів Гарріс. — Тож розповідай, друже, розповідай!
— «Пілігрим», — почав Негору, — мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чилі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан «Пілігрима» Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору.
— І ти став капітаном корабля?
— У мене спершу промайнула така думка, та я бачив: мені не довіряють. А тут іще ці п’ятеро дужих негрів, що називали себе вільними людьми! Я однаково не став би господарем на судні. Добре все обміркувавши, я вирішив залишитися тим, ким був доти, — себто коком.
— То судно випадково пригнало до берегів Африки?
— Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість тільки те, що ми зустрітися саме на тому місці узбережжя, де розбився «Пілігрим». А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи — то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! «Твій юний друг» — новачок у навігації: він уміє визначити місце перебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і «Пілігрим», підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падає на дно лаг… Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож триває так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумані: А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. «Пілігрим», гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися!
— І саме в цей час, — докинув Гарріс, — випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей у глиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, так були певні, що це Південна Америка! Мені спершу легко було видати цю територію за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.
— Атож, вони повірили, що це Болівія, а не Ангола. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да Кунья, подумав, буцім то острів Пасхи.
— Будь-хто на його місці помилився б, Негору.
— Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Велдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманути.
— Однак тепер вони знають, куди потрапили.
— Це вже не має значення! — вигукнув Негору.
— Що ти збираєшся робити далі? — спитав Гарріс.
— Та вже щось зроблю! — відказав Негору. — Про це потім, а ти мені спершу розкажи, як ся має наш хазяїн Алвіш? Адже я не бачив його вже понад два роки.
— Ну, старий пройдисвіт почуває себе чудово! Він невимовно зрадіє, коли побачить тебе.
— Він і досі в Біе?
— Ні, ось уже рік, як він перевів свою «фірму» в Казонде.
— А як його справи?
— Чудово, хай йому біс! — вигукнув Гарріс. — Щоправда, торгувати стає чимдалі важче, а надто на цьому узбережжі. Португальці з одного боку, англійські сторожові судна — з другого, всіляко перешкоджають вивозити рабів. І тільки на півдні Анголи, в районі Мосамедіша, ще можна досить успішно вантажити «чорне дерево». Саме тепер усі бараки там напхом напхані неграми: от-от прибудуть по них кораблі з іспанських колоній. Про вивезення товару через Бенгелу або Сан-Паулу-ді-Луанда не