П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
1 справді, протягом останніх миль переходу рельєф помітно змінився. Схили стали пологішими, ґрунт — вологішим. Де-не-де зміїлися струмочки, вказуючи на те, що підґрунтя щедро насичене водою. Учора загін простував понад таким струмком з іржавою водою й брудно-рудими берегами. Відшукати його буде неважко. Звісно, годі й думати, щоб плисти на плоту таким вузьким звивистим струмком. Але вони подадуться вздовж його берега і дістануться річки чи бодай ширшої й більш придатної для плота притоки.
Такий простий план склав Дік Сенд, порадившись зі старим Томом.
Настав день, і один за одним попрокидалися їхні супутники. Місіс Велдон передала на руки Нен малого Джека, який іще спав. На жовто-бліде личко хлопчика боляче було дивитися.
Місіс Велдон підійшла до Діка Сенда.
— Діку, — спитала вона, озираючись довкола, — де це Гарріс? Я його не бачу.
Юнак не хотів казати своїм супутникам про те, що вони не в Болівії, а в Африці. Проте приховувати зраду американця він не мав наміру. Тож він не вагаючись сказав:
— Гарріса більше тут немає.
— Він, мабуть, поїхав уперед?
— Він утік, місіс Велдон. Гарріс — зрадник. Він змовився з Негору й завів нас аж сюди.
— З якою метою?
— Не знаю. Знаю тільки, що нам треба негайно повернутись на узбережжя.
— Гарріс— зрадник! — повторила місіс Велдон. — Я це передчувала! І ти гадаєш, Діку, що він діє в змові з Негору?
— Так, місіс Велдон. Португалець увесь час ішов слідом за нами. Певно, випадок звів цих двох пройдисвітів і…
— Сподіваюсь, що вони не розлучаться доти, доки я з ними не здибаюся! — озвався Геркулес. — Я розіб’ю їхні голови одну об одну! — докинув він, потрясаючи своїми кулачиськами.
— Що буде з моїм Джеком? — вигукнула місіс Велдон. — Я ж так сподівалася, що ми от-от дістанемось до асьєнди Сан-Фелісе!
— Джек одужає, коли ми підійдемо ближче до узбережжя, — сказав старий Том. — Там здоровіше повітря.
— А ти певен, Діку, — знов озвалася місіс Велдон, — що Гарріс нас зрадив?
— Так, місіс Велдон, — коротко відповів юнак, не бажаючи розводитись на цю тему. І, пильно подивившись на старого негра, додав: — Цієї ночі Том і я розкрили його зраду. Якби він завчасу не втік на своєму коні, я б його вбив!
— То, виходить, асьєнда?..
— Немає тут ні асьєнди, ні села, ні поселення! — відказав Дік Сенд. — Місіс Велдон, я повторюю: нам треба чимшвидше повернутись на узбережжя.
— Тією самою дорогою, Діку?
— Ні, місіс Велдон. Ми попливемо річкою на плоту до океану. Цей шлях не такий виснажливий, до того ж безпечніший. Ми ще пройдемо кілька миль пішки, і я не сумніваюсь…
— Я зовсім не стомилася, Діку! — відповіла місіс Велдон, бадьоро усміхаючись. — Я можу йти пішки.
І понесу Джека…
— А ми нащо? — озвався Бет. — Ми понесемо вас обох.
— Так, так! — підхопив Остін. — Зробимо з гілок ноші, намостимо листя…
— Дякую, друзі мої. Однак я волію йти пішки. Ну, то рушаймо!
— Рушаймо! — повторив Дік Сенд.
— Давайте мені Джека, — сказав Геркулес, беручи хлопчика з рук Нен. — Я враз стомлююсь, коли мені нема чого нести.
І велет так ніжно взяв малого на свої дужі руки, що той навіть не прокинувся.
Перевірили й наготували зброю. Рештки провіанту склали в мішок. Актеон завдав його собі на плечі: отож у його товаришів звільнилися руки.
Кузен Бенедикт, чиї довгі ноги не знали втоми і були мовби сталеві, першим приготувався до походу. Йому було геть байдуже до Гарріса, а надто тепер, коли його спіткало найстрашніше, яке тільки могло з ним трапитись, лихо.
Кузен Бенедикт загубив окуляри й лупу!
На щастя, Бет знайшов обидві дорогоцінні речі у високій траві поблизу місця ночівлі, однак за порадою Діка Сенда не сказав про це кузенові Бенедикту. Юнак сподівався, що тепер ця велика дитина буде поводитись слухняно: адже кузен Бенедикт не бачив, як ото кажуть, далі свого носа.
Ентомолога поставили між Актеоном і Остіном, суворо наказавши ані на крок не відходити від них. Прибитий лихом кузен Бенедикт покірно плентався за своїми супутниками, як той сліпий за поводирем.
Маленький загін не пройшов і п’ятдесяти кроків, як старий Том раптом спинився.
— А де ж це Дінго? — спитав він.
— Справді, Дінго ніде не видно, — сказав Геркулес і почав кликати собаку своїм гучним голосом. Але не почув у відповідь хрипкого гавкоту.
Дік Сенд спохмурнів. Шкода, що пропав Дінго: він завжди попереджав загін про близьку небезпеку.
— А Дінго, бува, не побіг за Гаррісом? — спитав Том.
— За Гаррісом? Та ні… — відповів Дік Сенд. — Проте він міг натрапити на слід Негору. Адже він чув португальця, коли той ішов назирці за нами.
— Цей клятий кок уб’є Дінго! — вигукнув Геркулес.
— Якщо Дінго спершу його не задушить, — відказав Бет.
— Цілком можливо, — погодився Дік. — Проте ми не можемо гаяти часу, чекаючи, доки Дінго повернеться. Якщо він живий, то розшукає нас. Тож уперед!
Стояла парка спека. Від самого ранку обрій заснували хмари. Насувалася гроза з блискавками і громом. На щастя, в лісі, хоч уже й не такому густому, було прохолодно. Ліс чимдалі рідшав. Час від часу високі дерева розступалися
