П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

— Чого там — добре тягни! В мене рот міцний.

— А де ж ферма містера Гарріса?

— Незабаром ми до неї дістанемось, Джеку, — відповіла місіс Велдон. — Уже скоро…

— Чи не час нам рушати в дорогу? — перебив її Дік Сенд, щоб урвати цю розмову.

— Так, Діку, час!

Всі швидко зібралися й рушили, дотримуючись установленого порядку. Щоб не віддалятися від потічка, доводилось пробиратися крізь хащі. Колись тут були стежки, але тепер вони майже зникли — позаростали цупкою травою й ліанами. Цілу милю мандрівники мусили прорубувати зарості — це забрало аж три години. Негри безперестанку махали сокирами. Геркулес, передавши малого Джека Нен, теж узявся до діла, та ще й як узявся! Він завзято орудував сокирою, залишаючи за собою просіку, ніби випалену вогнем.

На щастя, ця стомлива робота незабаром скінчилася. Подолавши милю, мандрівники побачили перед собою широку дорогу, яка навкоси підходила до потічка й далі йшла понад берегом. Цю дорогу проторували слони. Видно, сотні слонів часто ходили цим шляхом на водопій. Ноги цих гігантських товстошкірих позалишали в вологій землі чималі ями.

Однак невдовзі з’ясувалося, що тут ходили не тільки слони. Люди теж не раз простували цією дорогою, але не з доброї волі, а під ударами нагаїв, як худоба, що її женуть до різниці. Подекуди на землі лежали кістки й цілі людські скелети, обгризені хижими звірами. Деякі скелети були закуті в ланцюги.

У Центральній Африці є ще немало доріг, усіяних людськими кістками. Сотні миль проходять каравани невільників, і тисячі нещасних рабів падають мертвими під нагаями наглядачів, від голоду, нелюдської втоми та хвороб. А скільки рабів убивають наглядачі, коли стає обмаль харчів! Коли рабів немає чим годувати, їх розстрілюють із рушниць, рубають шаблями, ріжуть ножами… Такі криваві побоїща — тут не дивина!

Отже, цією дорогою ходили невільничі каравани. Вже цілу милю мало не на кожному кроці Дік Сенд і його супутники натрапляли на людські кістки. Мандрівники полохали великих дремлюг; птахи важко злітали в повітря й ширяли в них над головами.

Місіс Велдон дивилася на все те, але, здавалось, нічого не бачила. Дік Сенд здригався від думки, що вона от-от почне розпитувати його. Він сподівався довести її та всіх своїх супутників до океанського узбережжя, не признавшись, що Гарріс заманув їх у хащі Екваторіальної Африки. На щастя, місіс Велдон ніби не усвідомлювала того, що бачили її очі. Вона знов узяла на руки сина; сонний Джек поглинув усю її увагу. Нен ішла поруч з місіс Велдон, але вони не питали в юнака того, чого він так боявся.

Старий Том ішов похнюпившись. Він надто добре знав, чому ця дорога всіяна людськими кістками.

Томові товариші вражено роздивлялися навколо. їм здавалося, ніби вони йдуть через нескінченний цвинтар, де могили повивертав страшний землетрус. Але й вони ні про що не питали Діка.

Тим часом потічок чимдалі ширшав і глибшав, а вода в ньому текла вже не так бурхливо. Дік Сенд сподівався: невдовзі або сам потічок стане придатним до плавання, або приведе їх до якоїсь річки, що впадає в Атлантичний океан. Тому він не вагаючись збочив з «дороги слонів», коли вона одійшла від

потічка.

І знов маленькому загонові довелося пробиратись крізь густі зарості. Майже кожен крок треба було прорубувати сокирою. Але цей ліс був не такий високий та густий і зовсім не схожий на той, що прилягав до узбережжя. Над хащами з кущів і трав тільки де-не-де височіли дерева та бамбук. Трави тут росли такі високі, що навіть Геркулес поринав у них з головою. Про те, що тут ідуть люди, можна було здогадатися тільки з того, як погойдувались вершечки довжелезних стеблин.

Десь на третю годину пополудні краєвид різко змінився. Ліс скінчився, й перед мандрівниками розкинулась безмежна рівнина, яку, певно, геть затоплювало водою в час дощів. Болотисту землю вкривав, мов килим, густий мох, над яким похитувалась прегарна папороть. Зрідка траплялись і круті горби; на їхніх схилах виднівся червоний залізняк.

Дік Сенд дуже вчасно пригадав, що Лівінгстон описував у своїх книжках такі болотисті рівнини. Відважний учений разів кілька провалювався в драговину.

— Будьте обережні, друзі! — сказав Дік Сенд, стаючи на чолі загону. — Мацайте ногою землю, перш ніж ступити!

— Дивно! — вигукнув Том. — Можна подумати, що цю землю недавно намочила злива, тимчасом як дощу не було хтозна-відколи.

— Однак, — зауважив Бет, — скоро буде гроза.

— Тим паче нам треба поквапитись, — мовив Дік Сенд, — щоб перейти болото до грози. Геркулесе, візьміть на руки Джека! Бете і Остіне, допомагайте місіс Велдон! А ви, містере Бенедикт… Стривайте, що ви робите, містере Бенедикт?

— Я провалююсь, — просто відповів кузен Бенедикт. І справді, ентомолог пішов під землю так швидко, ніби шугнув у люк, що зненацька відкрився під його ногами. Бідолаха провалився по пояс. Його відразу витягли на сухе. Він весь був у липкій багнюці, але дуже радів з того, що його дорогоцінна бляшанка з колекцією ціла й неушкоджена. Дік Сенд попросив Актеона, щоб він ішов поруч з підсліпуватим кузеном Бенедиктом і пильнував, щоб той знов не провалився в ковбаню.

Кузен Бенедикт невдало вибрав яму. Коли його витягли, на поверхні багнюки піднялася сила-си-ленна бульбашок, що поширювали задушливий сморід. Лівінгстон не раз провалювався в отаке болото по груди. Він порівнював цю чорну дірчасту землю, яка при кожному кроці бризкає цівками води, з велетенською губкою. Такі болота дуже небезпечні для мандрівників.

Дік Сенд і його супутники пройшли з півмилі. В одному місці місіс Веддон загрузла в трясовину по коліна. Тоді Геркулес, Бет і Актеон зв’язали з бамбука ноші й умовили місіс Велдон сісти на них. Вона взяла на руки малого Джека, і загін рушив далі, намагаючись чимшвидше проминути кляте болото.

Йти було дуже важко. Актеон підтримував кузена