П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Ньянгве й Танганьїки, щоб обміняти тканини на слонову кість і рабів. Поки що ми успішно торгуємо і з Верхнім Єгиптом та Мозамбіком, який постачає невільників на Мадагаскар. Проте боюсь, близький уже час, коли работоргівлі настане кінець. Англійці прибирають до рук внутрішню Африку. Сюди лізуть місіонери — навіть вони проти нас! Лівінгстон — хай йому грець! — нещодавно скінчив досліджувати район Великих Озер і, кажуть, збирається вирушити до Анголи. А ще подейкують, що якийсь там лейтенант Камерон хоче перетнути весь материк зі сходу на захід. Такий самий намір начебто мав і американець Стенлі. Всі ці експедиції неабияк нашкодять нам, Негору. Якби ми добре усвідомлювали наші інтереси, то жоден з оцих непроханих гостей не повернувся б до Європи і не патякав би там про те, що він бачив у Центральній Африці!
Коли б хто почув розмову цих пройдисвітів, то, мабуть, подумав би: це поважні комерсанти, які нарікають на те, що їхні справи погіршали. Хто повірив би, що йдеться не про мішки з кавовими зернами або цукром, а про торгівлю людьми? Ці двоє вже не вбачали різниці між справедливим і несправедливим. У них не було ніякої моралі, а якщо колись і була, то вони її давно втратили, беручи безпосередню участь у торгівлі чорними невільниками.
Негору скінчив свою розповідь. Гарріс радо відзначив подумки, що колишній агент работоргівця Алвіша анітрохи не змінився — тобто він і тепер готовий на будь-який злочин. Гарріс не знав тільки, що надумав Негору зробити з пасажирами «Пілігрима». І він спитав:
— Ну, то як ти хочеш з ними вчинити?
— Розділю їх на дві групи, — відповів Негору відразу, як людина, що давно склала план. — Частину продам у рабство, а решту…
Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки.
— Кого ж ти продаси? — спитав Гарріс.
— Звісно, негрів, що супроводжують місіс Велдон. За старого Тома, певно, дадуть не дуже багато, але за решту — четвірку міцних хлопців — можна взяти добрі гроші на ринку в Казонде.
— Чудово, Негору! Четвірка міцних негрів, звиклих до роботи, не схожих на тих тварюк, що їх вам приганяють із внутрішньої Африки! Звичайно, за них можна злупити чималу суму. Негри, що народилися в Америці, — на ангольському ринку рідкісний товар! Але ти мені так і не сказав, чи не було на «Пілігримі» яких грошей?
— Лише кількасот доларів вдалося прибрати до кишені. На щастя, я маю надію іще на дещо…
— На що ж саме?
— Та є на що! — відрубав Негору: здавалось, він шкодував, що бовкнув зайве.
— Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар, — зауважив Гарріс.
— А хіба це так важко? — спитав Негору.
— Та ні, друже. За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван, що його веде араб Ібн Хаміс. Він чекає мене, щоб потім вирушити до Казонде. Караван супроводять тубільні солдати; їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Хай-но тільки «мій юний друг» надумає вирушити до Кванзи…
— А якщо не надумає?
— Я певен — він вирушить. Він хлопець розумний, а до того ж і гадки не має про те, яка там на нього чигає небезпека. Дік Сенд напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знає, що заблукає в лісі, тому шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. В нього немає іншої ради. Я знаю «мого юного друга» — він вибере саме цей шлях.
— Можливо… — задумливо сказав Негору.
— Не «можливо», а неодмінно! — вигукнув Гарріс. — Усе вийде так, ніби я і «мій юний друг» домовились зустрітися на березі Кванзи.
— Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда не гірше за тебе. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.
— Рушаймо, друже!
Аж тут із заростей папірусу знов почувся шелест.
Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку.
Зненацька пролунав хрипкий гавкіт — і з заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.
— Дінго! — вигукнув Гарріс.
— Ну, цього разу ти від мене не втечеш! — крикнув Негору.
Він вихопив у Гарріса рушницю, приклав до плеча й вистрелив.
Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком.
Негору зійшов берегом до води. Де-не-де на стеблинах папірусу виднілися крапельки крові; кривавий слід тягся по прибережному камінні.
— Нарешті я поквитався з цим клятим псом! — вигукнув Негору.
Гарріс мовчки спостерігав цю сцену.
— Видно, Негору, — мовив він, — собака дуже хотів тебе порвати.
— Авжеж, Гаррісе, але я йому назавжди відбив хіть!
— За що він так тебе ненавидить?
— Та були колись не помирилися…
— Не помирилися?
Негору більше нічого не сказав. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не допитувався.
Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи.
Розділ IIIУ ДОРОГУ…
/фрика! Не Америка — Африка! Це