Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Так, баба. Це щось важливе, ні?

— Переломне. Хочу щось у тебе запитати, Біллі.

— Так, баба?

— Якби я не купив ланцюжка, ти б переказав мені повідомлення?

— Звісно, баба,— вишкірився він,— але це б коштувало більше, ніж два сендвічі.

Прибули пакунки з сендвічами. Біллі Башу поклав на них руку.

— Тож... тож тепер... я можу йти?

— Авжеж.

Коли він залишив ресторан, я знову поглянув на фото усміхненої пари. Закрив медальйон і вкинув його до кишені сорочки.

Наступні чотири години я прокладав шлях крізь інші шість точок в моєму районі, витрачаючи десь по сорок п’ять хвилин на кожен ресторан чи бар.

То був звичайний день. Я купив паспорт, три ювелірні прикраси, сімсот п’ятдесят доларів США готівкою, цілий букет інших грошових одиниць і чудовий годинник.

Та остання транзакція дня, в останньому барі, вплутала мене в гидку сварку з двома вуличними хлопцями.

Чоловік, який приніс мені годинник, Діпак, швидко узгодив ціну. Вона була набагато нижчою справжньої вартості годинника, але набагато кращою, ніж те, що він міг отримати, маючи справу з професійними покупцями в районі Форту.

У момент обміну до бару залетів інший чоловік, Іштіак, вимагаючи свою частку. Він мав досить просту стратегію — здійняти якнайбільше галасу, щоб змусити Діпака поступитися до того, як він отримає шанс вислизнути на переповнену вулицю.

За інших обставин я б забрав назад гроші, виштовхав би обох чоловіків з бару й забув би про них. Мої тривалі стосунки з власником бару були набагато важливіші за будь-яку транзакцію.

Але, приклавши годинник до вуха, я почув обнадійливе цокання: завод годинника помалу розкручувався. Механічне серце відстукувало свій ритм завдяки щоденному накручуванню. Так сталося, що то був мій улюблений годинник.

Ігноруючи свої інстинкти, я спробував угамувати Іштіака. Моя хвилинна слабкість розпалила його нахабність, і він почав волати ще голосніше. Гості за іншими столиками почали на нас витріщатися, а це було невелике місце.

Швидко говорячи, я заспокоїв Іштіака, витягнув з кишені трохи грошей і відкупився від нього. Він вихопив у мене купюри, вишкірився на Діпака і вийшов з бару. Діпак винувато знизав плечима й вислизнув на вулицю.

Я надів металевий браслет годинника на зап’ясток. Клацнув застібку. Годинник сидів ідеально. Потім я помітив, що менеджер і його офіціанти ще й досі витріщаються. На їхніх обличчях ясно читалося — я втратив обличчя. Люди мого статусу не заспокоюють таких вуличних спекулянтів, як Іштіак.

Я знову глянув на годинник у себе на зап’ястку. Жадоба зробила мене слабким. «Жадоба — це людський криптоніт»,— одного разу сказала мені Карла, привласнюючи всі комісійні зі щойно укладеної нами угоди.

Потрібно було спустити пару, тож я скерував мотоцикла на дорогу, прямуючи до боксерського залу мафії на причалі Балларду.

Керуючий у залі — Гусейн — був гангстером-ветераном, який втратив руку після удару мачете у бійці з іншою бандою. Його довге пошрамоване обличчя було обрамлене біблійною бородою, що доходила до надзвичайно крутих грудей. Він був хоробрим, добрим, смішним, сильним і рівнею будь-якому молодому гангстеру, що тренувався в залі. Щоразу як я дивився в його усміхнені небезпечні очі, то уявляв, якими були вони з Хадербгаєм — молоді бійці, які створили банду, що стала мафіозною компанією.

«Нехай мій ворог побачить тигра,— казали вони,— перш ніж померти».

Багато років тому молоді та безстрашні Гусейн і Хадербгай, без сумніву, не раз демонстрували тигра, гасаючи містом. І трохи тієї смугастої загрози й досі залишилося в очах кольору обпаленої глини.

— Вах, вах, Лінбаба,— промовив він, побачивши мене.— Саламалейкум.

— Валейкумсалам, Гусейне Одиниця.

Оскільки інший Гусейн приєднався до Хадербгая ще в перші роки існування мафії та отримав місце в раді, вони були інколи відомі як Гусейн Одиниця і Гусейн Двійка, за кількістю рук у кожного з чоловіків.

— Кія гал гайн? Як ти?

— Більше заклопотаний, ніж однорукий чолов’яга в п’яній бійці,— на хінді відповів я.

Це був наш давній жарт, але Гусейн щоразу сміявся.

— Як поживаєш, Гусейнбгаю Одиниця?

— Ще й досі розмахую кулаком, Лінбаба. Якщо продовжуєш бити, то залишаєшся загартованим. Якщо зупиниш млина — не буде борошна.

— Ти це правильно підмітив.

— Прийшов на повноцінне тренування, Ліне?

— Ні, Гусейнбгаю Одиниця, лише заряджу гармати.

«Зарядити гармати» було гангстерським сленгом й означало розширене тренування на розробку біцепсів і трицепсів.

— Збіса хороший вибір! — розсміявся він.— Тримай гармати зарядженими, яар. Ти знаєш два правила бою. Переконайся, що ворог знає, що його б’ють, і...

— Переконайся, що його продовжують бити,— закінчив я за нього.

— Джарур! Звісно!

Я отримав від нього рушника, проходячи до головної тренувальної зали. Тренувальна зала колись була маленьким брудним закапелком, де великі брудні гангстери вивчали мистецтво вуличної бійки, але стала настільки популярна серед молоді санджайської компанії, що її розширили, приєднавши цілий сусідній склад.

На передньому плані кімнати був асортимент обладнання для важковагових тренувань: лавки, тренажери для м’язів спини й веслярські тренажери, штанги для присідання, обладнання для підтягування й віджимання, купи важких млинців і гантелей. Трохи далі був оточений дзеркалами й заляпаний кров’ю боксерський ринг.

У глибині новоствореної зали були мати для різних видів боротьби та дзюдо. Біля дальньої стіни виднілися важкі груші та пневмогруші. У кутку біля входу був коридор з оббитими вінілом стінами, у якому могли вміститися лише двоє. Коридор слугував для тренувань бійки на ножах.

У залі було жарко. Бурчання, стогони та крики від болю пронизували вологе повітря, в яке разом з потом виходив адреналін і насичений запах тестостерону.

Я провів велику частину життя в товаристві чоловіків. Десять років у в’язницях, сім років у бандах, двадцять років у спортзалах, школах карате, боксерських секціях, командах з регбі, мотоциклетних гуртах, і всі роки мого дитинства в школі для хлопчиків,— більша частина мого життя промайнула винятково в чоловічих компаніях. І мені завжди було комфортно серед чоловіків. Це доволі простий світ. Тобі потрібен лише один ключ до всіх замкнених сердець — упевненість.

Киваючи іншим молодикам у зоні силових тренувань, я витягнув довгі піхви зі схованки у джинсах і склав їх на широкому дерев’яному стільці разом з грошима, ключами, годинником і сорочкою.

Закріпивши товстого шкіряного пояса з додатковою вагою, я кинув рушник на порожню лавку і почав альтернативні групи вправ лежачи для трицепсів і біцепсів. За півгодини мої руки були на межі. Я зібрав речі й попрямував у коридор для тренування на