Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— На тій виставці було достобіса чоловіків,— згадала вона.— Це було наше найуспішніше шоу. Подія, що приваблює людей, які зазвичай не відвідують галереї.
— Що це було за шоу?
— Головною темою були розбиті життя як наслідок поганих або неспокійних стосунків між батьками й синами. Виставка називалася «Сини батьків». Про неї написали велику статтю в газеті. Ранджит дуже постарався. Стаття привабила цілий натовп. Я тобі про неї розповідала. Ти не пам’ятаєш?
— Ні,— відповів я.— Я тоді був на Гоа, Лайзо, і ти нічого мені не розповідала.
— Справді? Я була впевнена, що розповідала. Кумедно, правда?
— Не дуже.
«Сини батьків». Чи саме та фраза, саме ті слова «сини», «батьки», які помітив на плакаті Конкенон, привели його на виставку? Або він просто прослідкував за мною, а потім за Лайзою пройшов до галереї, використавши шоу як привід для знайомства та розмови з нею?
Спогади випалювали йому очі під час нашої розмови. У мене і своїх спогадів вистачало. Я занадто часто прокидався вночі прикутим до стіни минулого, й мене катували люди, чиї обличчя вже почали забуватися.
Я поглянув на ніжний профіль Лайзи. Глибоко посаджені туманні очі; гарненький маленький носик; скульптурна лінія довгого витонченого підборіддя; півусмішка, яка майже завжди прикрашала її милі губи. Вітер почав посилюватися, ореолом здіймаючи її біляві кучері.
На ній була чорна сукня вільного покрою, до колін, з високим цупким коміром, але без рукавів, з оголеними плечима. Лайза скинула сандалії і була босоніж. Єдиною прикрасою на її тілі було тоненьке намисто, зроблене з неоднакових бірюзових намистинок.
Трохи насупившись, вона вдивлялася в моє обличчя, неначе пробираючись углиб думок.
— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитала вона сміючись, коли мої очі наповнилися тривогою.— Це наша річниця.
— Але ж ми почали зустрічатись...
— Я маю на увазі той день, коли я дозволила собі кохати тебе,— уточнила вона, задоволено всміхаючись на моє збентеження.— Саме в цей день два роки тому, за тиждень після весілля Карли, ти зупинив мотоцикла на дорозі біля мене, поки я чекала на закінчення дощу.
— Я сподівався, що ти про це забула. Я був тоді під кайфом.
— Так, був,— погодилася вона, й очі її сяяли посмішкою.— Ти помітив мене серед людей, під дашком крамниці. Під’їхав ближче і запропонував підвезти. Але дощ лляв неначе з відра...
— То був початок великої повені. Я хвилювався, що ти не зможеш дістатися додому.
— Він справді лляв неначе з відра. А тут ти, верхи на мотоциклі, промоклий до кісток, пропонуєш мені полишити тепло й комфорт і їхати під дощем додому. Я так сміялася!
— Годі, годі...
— Потім ти зліз із мотоцикла й почав танцювати просто перед юрбою людей.
— Так тупо.
— Не говори так! Мені сподобалося!
— Так тупо,— хитаючи головою, повторив я.
— Гадаю, тобі потрібно пообіцяти всесвіту ще хоч раз повторити танець під дощем, потрапивши в мусон у Бомбеї.
— Не знаю, як щодо всесвіту, але я згодний на угоду з тобою. У ній я обіцяю, що завжди танцюватиму під дощем, бодай раз, під час кожного мусону.
Шторм швидко набирав обертів. Блискавка прошила широчінь моря. За мить перший грім розбив хмари.
— Це буде неабиякий шторм.
— Іди сюди,— мовила Лайза, хапаючи мене за руку.
Вона привела мене до закутка під колесом, яке повільно оберталося, тримаючи на собі червоного лучника. Пірнаючи в нішу, вона дістала кошик.
— Я заплатила охоронцю, щоб він це для нас тут залишив,— пояснила вона, відкриваючи кошик, у якому була ковдра, пляшка шампанського й кілька келихів.
Вона передала мені пляшку.
— Відкорковуй, Ліне.
Поки я відривав фольгу й відкручував дріт, Лайза розстелила ковдру та пришпилила її на місці за допомогою кількох шматків кахлів, знайдених на даху.
— Ти справді все продумала,— здивувався я, відкорковуючи шампанське.
— Ти навіть не уявляєш,— розсміялася вона.— Але це дійсно особливе місце. Коли я була тут з Ришем, то добре все роздивилася. Це одне з небагатьох місць у Бомбеї, а можливо, і єдине місце, де ніхто не може помітити тебе з вікна чи іншого даху.
Лайза скинула сукню та жбурнула її вбік. Вона була оголена. Лайза витягнула келихи та тримала переді мною, а я їх наповнив. Я відклав пляшку та підніс свого келиха до її, щоб цокнутися.
— За що вип’ємо?
— Може, за те, щоб ти зняв цей бісовий одяг?
— Лайзо,— почав я з серйозним як шторм обличчям.— Нам потрібно поговорити.
— Так, потрібно,— погодилася вона.— Після того, як вип’ємо. Я виголошу тост.
— Згода.
— За дурнів у коханні.
— За дурнів у коханні.
Вона швидко випила вміст свого келиха, а потім кинула келих через плече. Він розлетівся на шматочки, влучивши в кам’яну опору.
— Я завжди хотіла це зробити,— радісно заявила вона.
— Знаєш, нам потрібно поговорити про...
— Ні,— сказала вона.
Вона розстебнула мій одяг і стягнула його. Коли ми обоє були голі, вона взяла інший келих і наповнила його.
— Ще один тост,— запропонувала вона,— а потім ми поговоримо.
— Добре. За дощ,— запропонував я.— Усередині та ззовні.
— За дощ,— погодилася вона.— Усередині та ззовні.
Ми випили.
— Лайзо...
— Ні. Ще один.
— Ти ж сказала...
— Останній не подіяв.
— Як не подіяв?
— Не збудив летючого голландця.
Вона знову наповнила келихи.
— Цього разу без тосту,— вирішила вона, перехиливши половину келиха.— Пий до дна.
Ми випили. У сутінках розбився і другий келих. Вона штовхнула мене на закріплену ковдру, але знову вислизнула, опинившись на тлі неба.
— Сподіваюся, ти не проти, щоб я танцювала, поки ми розмовляємо,— сказала вона, почавши хитатись, а вітер розвівав біляве волосся.
— Я постараюся не заперечувати,— мовив я, лягаючи навзнак, щоб спостерігати за нею, та складаючи руки за головою.
— Це своєрідна річниця іншої події,— мрійливо прощебетала Лайза.
— Знаєш, у пеклі відведене спеціальне місце для людей, які ніколи не забувають дні народження й річниці.
— Ця почнеться сьогодні, за два роки після попередньої.
— Попередньої?
— Нас,— танцювала вона, вплітаючи руки в пориви вітру.— Після нас колишніх.
— Нас колишніх?
— Нас колишніх.
— І коли ж ми змінилися?
— Сьогодні.
— Справді?
— Так.
— У ліфті чи на