Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Я дістався рукою до рукоятки свого ножа, а темрява обхоплювала чужою рукою мою горлянку. Ніж опинився на свободі. Я штрикнув здорованя в ногу. І промазав. Ніж ковзнув по тілу.

Я спробував знову. І вдруге промазав. Потім лезо влучило в плоть, залишивши невеличкий поріз на зовнішньому боці стегна Ганумана. Він здригнувся.

Цього було достатньо для отримання переваги. Я знову замахнувся й увігнав лезо в м’яку частину його стегна. Бугай зненацька похитнувся, і я втратив контроль над ножем.

Його рука так і не ослабла. Я згадав свою підготовку: повернув підборіддя до вигину його ліктя, щоб послабити удушення. Це не допомогло. Я почав відключатися.

Здавалося, неначе моє ім’я почав кликати розмитий і буркотливий голос. Я повернув голову у твердих м’язах і кістках Гануманової руки. Почувся голос.

— Краще відвернися, хлопче,— пролунало.

Я побачив щось таке, неначе кулак, який летів на мене з неба. Він був величезний, той кулак, завбільшки зі світ. Але замість розмазати мені обличчя, він влучив у інше місце, десь настільки близько, що я відчув відлуння. Він бив знову й знову.

Потім рука навколо моєї шиї ослабла, а Гануман упав навколішки і гепнувся долілиць. Його голова була неначе зі свинцю.

Я відкотився і встав, оговтуючись, тримаючи кулаки біля обличчя, кашляючи й важко дихаючи, роззирнувся. Біля полеглого Ганумана зі складеними на грудях руками стояв Конкенон.

Він мені посміхнувся, а далі кивком попередив про небезпеку.

Я миттю розвернувся. То був Данда з заюшеними кров’ю зубами, очима й вухом. А я знову був без засобу після гоління.

Він сліпо вдарив, намагаючись мене вирубати. Але промазав. Я влучив кулаком йому в рану, де буквально на волосині теліпався надірваний клапоть вуха. Данда закричав, і пішов дощ. Несподіваний дощ пролився й обляпав нас.

Данда втік, хапаючись за голову, а дощ фарбував його сорочку в червоне. Повернувшись, я побачив як Конкенон розмахнувся ногою на іншого скорпіона-втікача. Чолов’яга залементував і приєднався до Данди, утікаючи в напрямку стоянки для таксі.

Тим часом, отямившись від дощу, почав стогнати Гануман. Він зіп’явся навколішки, похитуючись устав на ноги й усвідомив, що опинився сам. Він на мить завагався.

Я подивився на Конкенона. Ірландець шкірився, зціпивши зуби.

— Милий Боже,— прошепотів він.— Будь ласка, нехай цей чоловік буде занадто тупим для втечі.

Гануман похитнувся вбік і пошкутильгав за друзями.

Мій ніж лежав під дощем, продовжуючи стікати кров’ю на асфальт. Трохи далі по дорозі скорпіони запхалися до таксі й помчали геть. Я підняв ножа, витер його, склав і запхав до піхов.

— До біса добра бійка! — заявив Конкенон, ляскаючи мене по плечу.— Давай наберемося.

Я не хотів, але був йому винен навіть більше.

— Давай.

Неподалік від нас, під великим деревом, була крамниця чаю. Я заховав мотоцикла під кроною дерева. Попрохавши ганчірку у власника крамниці, я витер мотоцикла. Розібравшись із цим, я знову повернувся на дорогу.

— Куди ти в біса йдеш?

— Я повернуся за хвилину.

— Ми тут збираємося цивілізовано випити чашку довбаного чаю, ти, варваре австралійський.

— Я повернуся за хвилину.

Покинуті мотоцикли скорпіонів і досі валялися на узбіччі, розливаючи пальне й оливу. Я підняв їх, поставив на бокові стійки біля муру і повернувся до Конкенона, якраз коли принесли чаю.

— На твоє щастя, я вчасно нагодився,— мовив він, сьорбаючи гарячий напій зі склянки.

— У мене все було під контролем.

— Дідька лисого,— розсміявся він.

Я поглянув на нього. Що правда, то правда.

— Дідька лисого,— я теж розреготався.— Ти дійсно навіжений ірландський виродок. Що ти тут узагалі робив?

— Неподалік звідси розташована моя улюблена крамниця гашишу,— повідомив він, показуючи пальцем у бік Кафф-Парейду.— Але хтось викинув чолов’ягу з вікна сусіднього будинку, і він приземлився на дах крамниці. І на Сяйливого Пателя, власника.

— І не кажи.

— Хоча, з позитивного боку, ще одним постраждалим був сумнозвісний співак, завдяки чому я добре заощадив. Я часто йому платив. Це було єдиним способом його заткнути. Тож про що я?

— Ти розповідав мені про те, що ти тут робив.

— Справді. То ти думаєш, що я слідкував за тобою? Я правий? — запитав Конкенон.— Ти, мабуть, трохи зависокої про себе думки, хлопче. Я був тут просто, щоб купити гашишу.

— Ага.

Спливло трохи часу. Нас огорнула дивовижна задумлива тиша, і ми думали зовсім в різних напрямках.

— Чому ти мені допоміг?

Він поглянув на мене якось ображено.

— І чому б у біса одному білому чоловікові не допомогти іншому білому чоловікові у бісовому поганському місці, такому як оце?

— Ну от, ти знову за своє.

— Гаразд, гаразд,— випалив він, поклавши руку мені на коліно, щоб заспокоїти.— Я знаю, що в тебе м’яке серце. Я знаю, що ти з жалісливих. Це й приваблює до тебе, й ось воно. Ти навіть співчуваєш мотоциклам, нехай Бог над тобою змилується. Але тобі не до вподоби пряма розмова. Тобі не подобається, коли людина називає чорномазого варваром, а голубого — педиком.

— Гадаю, ми закінчили, Конкеноне.

— Вислухай мене, друже. Я знаю, що ображаю твої почуття. Я це розумію. Справді. Мені це у тобі не подобається, і я це не поважаю. Не брехатиму. Неможливо поважати доброту. Не зовсім. Ти розумієш, про що я. Ти провів деякий час за стіною, на тому боці, як і я. Але ти співчутливий чоловік, навіть попри те, що ми з тобою схожі більше, аніж тобі здається.

— Конкеноне...

— Зачекай. Я не закінчив. Співчуття — це дуже дивна річ. Воно йде з глибини твого буття. Оточуючі впізнають його з першого погляду, бо таке неможливо підробити. Я знаю. Я намагався. У мене вийшло жахливо. Мені було непереливки після тих спроб. Тож довелося знову стати щирою байдужою сволотою — тільки для того, щоб мені покращало. Розумієш, навіть бути байдужою сволотою — це щиро, а мене тягне до щирості, навіть якщо мені це не подобається. Розумієш, що я маю на увазі?

— Ти зовсім мене не знаєш,— сказав я, зустрівшись із ним поглядом.

— Ну, якраз тут ти й помиляєшся,— посміхнувся він.— Знаєш, я вже довгий час живу в Бомбеї. За кілька днів після приїзду, в нарко-притоні, я почув твоє ім’я