Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Якщо ти зможеш підробити їх для нас, Ліне,— виправив його Аршан.

— Так, якщо ти їх підробиш, то інспектор на них розпишеться і дасть нам спокій, щоб ми й далі продовжували пошуки скарбів. Жодних проблем. Так і знай.

— Отож, це і є вся історія,— зітхнув Аршан, обіперши лікті на довгий стіл.— Якщо ти не зможеш допомогти, то ми будемо змушені зупинити роботи. Якщо ти погодишся допомогти, то ми зможемо продовжувати, доки не знайдемо скарб.

— Ти й сам можеш зробити ці документи,— звернувсь я до Фарзада.— Ти достатньо кваліфікований. Я тобі не потрібен.

— Дякую за комплімент,— усміхнувся він,— але для цього є кілька перешкод. По-перше, у мене немає жодних контактів у муніципальній раді. А по-друге, хлопці на фабриці не виконуватимуть моїх наказів у такій справі, й вони, швидше за все, донесуть про це Санджаю. А от ти, з іншого боку...

— Чому я завжди з іншого боку?

— Ти можеш прокрутити все потайки або доручити це мені, бо ти бос на фабриці,— наполягав Фарзад.— З твоєю допомогою про це ніхто не дізнається.

— Вам це запитання може здатися дивним,— сказав я, обводячи поглядом обличчя навколо себе,— але не запитати буде ще дивніше. Чому ви вважаєте, що я не відмовлюся вам допомогти, а потім ще й не донесу про це Санджаю?

— Це слушне запитання,— погодився Аршан,— і сподіваюся, ти не образишся, якщо я повідомлю, що воно вже не раз піднімалось у цій кімнаті. Суть у тому, що нам потрібна твоя допомога, і ми віримо, що тобі можна довіряти. Дядько Кекі був дуже високої думки про тебе. Від неодноразово розповідав, як ти стояв з Хадербгаєм до кінця і що ти людина честі.

Слово «честь» стало кісткою в горлі, особливо коли мене просили приховати щось від мого боса Санджая. Але вони мені сподобались. Уже тоді вони подобалися мені більше, ніж Санджай. І Санджай і так достатньо багатий. Він міг обійтися без частини їхнього скарбу, навіть якби вони його знайшли.

— Ваші документи будуть готові цього тижня,— повідомив я.— Я скажу Санджаю, що це послуга другові, бо це так і є. Я вже таким займався. Але нічого більше. Фарзаде, я не хочу, щоб Санджай мені це потім пригадав. Усе зрозуміло?

Група людей навколо мене вибухнула оплесками й вигуками. Кілька з них кинулися до мене, щоб поплескати по спині, обійняти або потиснути руку.

— Дуже тобі вдячний! — зрадів Аршан, щасливо посміхаючись.— Ми так переживали через проблеми з муніципальною радою! Це перший справжній виклик у нашій справі. Ми... ми почали насолоджуватися цим полюванням на скарби, і ми... ну... думаю, ми б почувалися такими самими загубленими, як і цей скарб, якби рада нас прикрила.

— І ми не очікуємо від тебе благодійності,— додав Фарзад.— Скажи йому, тату!

— Якщо ти приймеш пропозицію, то ми б хотіли віддати тобі один відсоток від скарбу,— заявив Аршан.

— Якщо ви його знайдете,— посміхнувся я.

— Коли ми його знайдемо,— виправили мене відразу кілька голосів.

— Коли ви його знайдете,— погодився я.

— А може, ще дал-роті? — запитала Джая.

— І хоч кілька шматочків курки? — порадила Загіра.

— І смачнючий яєчний сандвіч з карі,— запропонувала Анагіта,— з великою склянкою малини.

— Ні, ні, дякую,— заметушився я, відходячи від столу.— Мені вже не влізе. Може, наступного разу.

— Точно, наступного разу,— заявила Анагіта.

— Звісно.

— Я тебе проведу,— запропонував Фарзад, коли я рушив до довгих портьєр, які запинали вхід до будинку. Усі присутні пішли з нами до дверей.

Я попрощався, тиснучи руки й обіймаючись, і пройшов разом з Фарзадом до вестибюля, який вів на вулицю.

Тропічний душ промочив вулицю, але важкі хмари зникли, і тепер яскраве сонце випарювало вологу на кожній дзеркальній поверхні.

Якимось чином на перший погляд вулиця здалася дивною і незнайомою, неначе чудернацький мегакосмос переходів і ніш у величезній склепінчастій залі будинку Фарзада був справжнім світом, а сяйлива паруюча вулиця поза ним — ілюзія.

— Я... ах... я сподіваюся, що моя змішана родина тебе не нажахала,— пробурмотів Фарзад.

— Зовсім ні.

— Тобі не здається, ну, знаєш, що це трохи... божевільно, на? Те, чим ми займаємось?

— Усі щось шукають. І з того, що я побачив, то вам це приносить радість.

— Так і є,— швидко погодився він.

— І яка ж божевільна людина не захоче бути радісною?

Молодий парс імпульсивно потягнувся до мене й міцно обійняв.

— Знаєш, Ліне,— мовив він після обіймів,— є ще одна річ, про яку я хотів тебе попросити.

— Ще щось, і досі?

— Так. Якщо ти коли-небудь дістанеш номер телефону тієї дівчини, вродливої дівчини з чарівністю в очах, тієї Дівії, яку ми зустріли біля поліцейського відділка того ранку, я...

— Ні.

— Ні?

— Ні.

— Справді ні?

— Ні.

— Але...

— Ні,— обережно наполіг я, посміхаючись на його спантеличення.

Він похитав головою, розвернувся і попрямував назад до будівлі-вулика, свого дому. Я обернувся обличчям до сонця і довго стояв на пропахлій дощем вулиці.

Гроші також можуть бути наркотиком, але я не переживав за Фарзадову велику родину. Вони не підсіли. Ще ні. Вони розібрали свої будинки по камінчиках, це правда, але вони замінили їх загальним простором спільного користування. Вони перевернули свої життя з ніг на голову, але то була пригода, мандрівка в собі. Вони надали сенсу мрії, якою жили. Для них це й досі було весело, і саме за це я так їх уподобав.

Я стояв там, насолоджуючись сонячним промінням, зовні спокійний, дуже спокійний, але ридаючи десь усередині. Іноді те, що ти втратив, відображене в любові інших,— це вже занадто. Занадто — побачити те, що колись мав, але втратив.

Родина, дім — незначні слова, що піднімаються, неначе атоли в землетрусах серця. Втрата, самотність — теж незначні слова, що наповнюють гіркі долини одинокості.

На острові теперішнього Лайза вислизала від мене, а згадування одного імені накладало закляття: Карла. Карла.

Безглузда річ — намагатися покохати, коли та, яку ти насправді кохаєш, яку народжений кохати, загублена десь у нетрях цього ж міста. Це відчайдушно і безглуздо — спробувати когось покохати. Кохання не пробує, кохання є миттєвим і невідворотним. Згадування імені Карли було вогнем у нутрі, й моє серце не переставало