Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Наприклад, мій улюблений годинник з підсвіткою,— жалісно заявила Загіра.— У ньому був водоспад, розумієш, тож здавалося, неначе повсякчас ллється вода. Потім той годинник упав і розбився на мільйон шматочків. І відтоді я не можу знайти йому гарної заміни.
— І коли в їхньому будинку почали падати речі, то Хани прийшли сюди, цікавлячись, чим ми тут займаємось.
— Якраз на цьому місці приєднався мій тато,— промовив Алі, молодий друг Фарзада.
— Буквально,— жартівливо сміючись, сказав Фарзад.
— Дві наші родини завжди були близькі,— мовив Алі.— Дядько Аршан і тітонька Анагіта вирішили розповісти моєму батькові про все, чим вони займалися, і запропонувати йому приєднатися до полювання на скарби.
— Ми вважали, що мій прадід міг заховати скриньку з коштовностями всередині спільної стіни,— додав Аршан.— За його життя ці будинки ремонтували та перебудовували багато разів, і без Ханів було неможливо перевірити ці стіни.
— Тієї ночі мій Сулейман повернувся додому,— сказала тітонька Загіра,— та зібрав усю родину. Він розповів нам про скарб і про запрошення приєднатися до полювання, навіть якби це означало руйнування стіни між нашими будинками. Ми всі розмовляли водночас, наче недоумкуваті!
— Це було круто,— додав Алі.
— Ми також багато сперечалися,— провадила Загіра.— Але після затяжних відвертих розмов ми вирішили приєднатися до полювання на скарби і почали ламати стіну наступного ж дня.
— Але там скарбу не було,— розповіла гарненька дівчина Каріна.— Принаймні ми його там поки що не знайшли. І тому до цього приєднався ще й мій батько.
— Аршан з Анагітою запросили нас на розмову,— пояснила Джая, посміхаючись на згадку про це.— Зайшовши сюди, ми побачили Даруваллів і Ханів, а також усю розруху всередині. Потім вони запросили нас приєднатися, бо думали, що, можливо, той скарб був між нашими двома будинками, з тамтого боку. І їм потрібна була наша співпраця, щоб дослідити верхні поверхи. Мій чоловік Райль погодився просто на місці. Він поведений на пригодах.
— Він катається на лижах,— зізналася Каріна.— По снігу.
Люди здивовано хитали головами.
— І ви абсолютно впевнені, що цей скарб справді тут?
— Так і знай,— запевнив Фарзад.— Не знайшовши скарбу в тій стіні, ми почали працювати над стелями й підлогами, що були між нами й дахом. Він тут, і ми його знайдемо.
— Це начебто божевільня для нормальних людей,— закінчила за нього Каріна.— З трьома щасливими родинами: одна індійська, одна мусульманська й одна парсійська, що живуть тут разом.
Люди навколо мене, члени великих родин і трьох релігій, знизували плечима й усміхалися.
— Тут немає перших і останніх,— тихо мовив Аршан.— Ми всі тут разом. Ми всі погодилися розділити скарб на три частини, з рівними частками для кожної родини.
— Якщо ви його знайдете,— сказав я.
— Коли ми його знайдемо,— виправили мене кілька голосів.
— І як довго це тягнеться?
— Уже майже п’ять років,— відповів Фарзад.— Ми почали відразу після того, як знайшли пергамент. Хани приєдналися десь за рік, а Малготри — ще за шість місяців. За час наших пошуків я закінчив коледж і побував на Волл-стріт, і повернувся назад.
— Але це не справжня наша робота,— сказала Каріна Малготра.— Мій тато — лікар. Татко Алі — дядько Сулейман — викладає право в Університеті Бомбея. Дядько Аршан — архітектор, і завдяки йому ми можемо проводити всю цю реконструкцію, не розваливши увесь будинок. Ті з нас, хто не працює в повну зміну зовні або не сидить удома з дітьми, всі вчаться.
— Ми здебільшого шукаємо скарби ночами й у вихідні,— додав Алі.— Або коли в нас з’являється вільний день, як сьогодні, коли всі переживають, бо Фарзад не ночував удома. Дякую за вихідний, кузене.
— Звертайся,— посміхнувся Фарзад.
— І в нас є дві кухні,— тріумфально заявила Анагіта.— Вегетаріанська і невегетаріанська, тож проблем з харчуванням немає.
— Дійсно,— приєдналася тітонька Джая.— Насправді найбільше розбіжностей між громадами зводиться до вибору: гобі[64] чи гошт[65], цвітна капуста чи шашлик. Якщо є дві кухні, то всі їдять те, що їм до душі, і все тіп... ну як його...
— Топ,— додала Анагіта, і дві жінки обмінялися посмішками.
— І ми всі в цьому разом, пан або пропав,— додав Алі,— тож у нас немає причин сперечатися.
— Окрім філософських поглядів,— заперечила йому Анагіта.
— Хай яка цікава ця таємниця...— почав я, але Фарзад мене перебив.
— Я ж тобі казав, що буде цікаво, хіба ні?
— А... так. Але ми й досі не дійшли до тої частини оповіді, де я дізнаюся, навіщо ви мені все це розповідаєте.
— У нас з’явилася проблема,— скромно пояснив Аршан, щиро дивлячись на мене.— І ми сподівалися, що ти допоможеш її вирішити.
— Добре. Розказуйте.
— Кілька тижнів тому сюди прийшов інспектор з муніципальної ради,— сказав Алі,— і він помітив деякі зміни в будинках.
— Звісно ж, він не знає, що конкретно ми тут робимо,— додав Фарзад.— Ми пояснили йому, що оновлюємо будинки для того, щоб перетворити їх на квартирний комплекс.
— А чому він узагалі сюди приходив? — запитав я.
— Ми думаємо, що його викликав наш сусіда,— пояснив Аршан.— Він бачив, як нам кілька місяців тому привозили важкі сталеві балки. Ми використовуємо їх для підтримки арок, коли вибиваємо частини стін.
— Він намагався купити наш будинок кілька років тому,— мовила Анагіта.— Підлий шахрай перепробував чимало трюків, щоб змусити нас продати. Коли ми відмовилися, він був лютіший за ошпарену кицьку.
— А ображати кицьку — це до невдачі,— заявила Загіра, глибокодумно киваючи.
— Ти хочеш сказати — навіть якщо це порівняння? — серйозно поцікавилась Анагіта.
— Я хочу сказати, що з котами потрібно поводитися обачно. Навіть у порівнянні.
Уся група погодилася.
Трохи помовчавши, я знову заговорив.
— Тож... якщо забути про котів, що вам треба від мене?
— Дозволи на перепланування,— відповів Аршан, повертаючись до реальності.— Після довгих переговорів представник муніципальної ради погодився прийняти хабара й дозволив продовжувати наші ремонтні роботи. Але він наполягає, щоб ми отримали належні дозволи на перепланування, або принаймні їхні досить вдалі копії.
— Щоб прикрити його дупу,— обурився Алі.
— Він не може підробити ці дозволи і не може їх украсти,— додав Фарзад.— Але якщо
