Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Дідьє посміхнувся, заспокоївшись, і потягнувся по кухоль.

— Ну, ти, звісно ж, маєш рацію, Ліне. Я вже не раз чув, що маю незабутній характер. Випиймо! За тих, хто рюмсатиме, коли нас не стане!

— Хай вони краще сміються! — заявив я, цокаючись із ним.

Поки я потягував пиво, на стілець навпроти гепнувся вуличний навідник на ім’я Салех, перекинувши склянку Абдулли й розливши сік.

— От довбаний ідіот — той іноземець,— випалив він.

— Встань,— сказав Абдулла.

— Що?

— Встань, або я переламаю тобі руки.

Салех поглянув на Дідьє і на мене. Дідьє помахав пальцями, радячи піднятися. Салех знову зиркнув на Абдуллу — і повільно підвівся.

— Ти хто? — зажадав Абдулла.

— Салех, босе,— нервово відповів Абдулла.— Моє ім’я — Салех.

— Ти мусульманин?

— Так, босе.

— Це так мусульмани вітаються з людьми?

— Що?

— Якщо ти ще раз повториш слово «що», я переламаю тобі руки.

— Вибачте, босе. Саламалейкум. Мене звати Салех.

— Валейкумсалам,— відповів Абдулла.— Які в тебе тут справи?

— Я... я... але...

Він хотів знову вжити «що», і я сподівався, що цього не станеться.

— Скажи йому, Салеху,— звелів я.

— Добре, добре, я дістав фотоапарата,— повідомив він, кладучи на стіл дорогого фотоапарата.

— Мені не доходить,— насупився Абдулла.— Ми сидимо тут і насолоджуємось освіжаючими напоями. Навіщо ти нам це розповідаєш?

— Абдулло, він хоче продати техніку,— пояснив я.— Де ти дістав його, Салеху?

— Від тих бісових ідіотів, туристів, що сидять позаду,— повідав він.— Двох кістлявих білявчиків. Я сподівався, що ти купиш його, Ліне. Розумієш, мені необхідно дістати готівку, і швидко.

— Я не розумію,— втрутився Абдулла.

— Він видурив у туристів фотоапарат і хоче обміняти його на гроші,— роз’яснив я.

— Вони абсолютно повелися на мою історію,— сказав він.— Довбані ідіоти.

У тій ситуації Салех, як і кожен представник вулиці, вирішив змитися. Він потягнувся по фотоапарат, але Абдулла загрозливо повів пальцем.

— Залиш його там,— попередив він, і Салех забрав руку.— Яке ти маєш право порушувати спокій інших своєю торгівлею?

— П-право? — спантеличено загнувся Салех.

— Усе гаразд,— запевнив я.— Люди постійно знаходять мене для бізнесу, Абдулло.

— Це неприйнятно,— пробурмотів він.— Як ти можеш вести бізнес із людьми, які не мають поваги й честі?

— Честі? — промимрив Салех.

— Бачиш, Салеху, ситуація така,— сказав я.— Ти сприймаєш туристів як жертв, що тільки й чекають, щоб бути обдуреними, але ми їх такими не бачимо. Ми бачимо їх емісарами співчуття.

— Що?

Абдулла схопив його за руку.

— Вибачте, босе! Я не хотів!

Абдулла його відпустив.

— Салеху, як далеко від Колаби ти мандрував за своє життя?

— Одного разу я їздив до Тадж-Махалу в Агрі,— розповів він.— Це далеко?

— Хто їздив з тобою?

— Моя дружина.

— Лише твоя дружина?

— Ні, Лінбаба, ще була своячка і мої батьки з братом та його дружиною, а ще всі діти.

— Бачиш, Салеху, у тих хлопців, які сидять позаду тебе, більше сміливості, ніж у тебе. Вони складають свій світ до рюкзаків, на самоті вирушають до диких місць і ночують під дахом людей, яких зустріли всього кілька годин тому.

— Вони лише туристи, друже. Запас забійної худоби.

— Будда був туристом, який подорожував навколо світу з усіма своїми пожитками. Ісус був туристом, який присвятив роки свого життя подорожам. Ми всі є туристами, Салеху. Ми з’являємося без нічого, якийсь час носимо свої речі, а зникаємо знову без нічого. І коли ти вбиваєш радість туриста, то і мою теж убиваєш.

— Я... я ж бізнесмен,— пролепетав він.

— Скільки ти їм заплатив, Салеху?

— Я не можу тобі сказати цього,— запевнив Салех, натягуючи на обличчя маску хитрості.— Але можу розповісти, що не більше двадцяти відсотків. Я погоджуся на двадцять п’ять, якщо ти згоден.

Абдулла знову схопив його за руку. То був знайомий захват. Він починався погано, а закінчувався ще гірше.

— Ти відмовляєшся казати правду? — зажадав Абдулла. Він повернувся до мене.— І це так ти ведеш справи, Ліне, брате? З нечесними людьми? Я покладу тобі на долоню язика цього чоловіка.

— Мого язика? — пропищав Салех.

— Я чув,— згадав Дідьє,— що одна огидна жінка на ім’я мадам Жу використовує людського язика як подушечку для пудри.

Салех висмикнув руку й побіг, залишивши фотоапарат. Запала тиша: ми мовчки перетравлювали інцидент.

— Прошу, Абдулло,— пізніше мовив я,— не відрізай йому язика.

— Щось поблажливіше зробити?

— Ні. Просто забудь.

— Я завжди кажу,— зауважив Дідьє,— якщо не можеш сказати про людину чогось приємного, то пограбуй її або пристрель.

— Мудрі слова,— вирішив Абдулла.

— Мудрі слова?

— Це ж очевидно, Ліне,— мовив Дідьє.

Абдулла кивнув на знак згоди.

— Лише тому, що ти не можеш сказати про особу щось приємне!

— Звісно, Ліне. Я хочу сказати, якщо ти не можеш згадати навіть однієї хорошої речі про людину, то це має бути абсолютна свиня. І всі ми, хто має життєвий досвід, знаємо, що рано чи пізно ця абсолютна свиня завдасть нам горя, чи жалю, чи обох цих напастей. Тож простим запобіжним заходом є побиття й пограбування недобрих людей, перш ніж вони поб’ють і пограбують тебе. Я це сприймаю як самооборону.

— Дідьє, якби ці офіціанти знали тебе так, як ми,— сказав Абдулла,— вони б ставилися до тебе з більшою повагою.

— Це безсумнівна правда,— погодився Дідьє.— Що більше хтось знає Дідьє, то більше його любить і поважає.

Я підвівся, залишаючи кухоль на столі.

— Але ж ти ще не йдеш! — запротестував Дідьє.

— Я приходив, щоб дещо тобі віддати. Мені потрібно додому і переодягнутися. Ми сьогодні вечеряємо з Ранджитом і Карлою.

Я розімкнув браслет з нержавіючої сталі у себе на зап’ястку і зняв годинника з руки. На мить я відчув жаль за втратою того, чого так сильно бажав. Я віддав годинника Дідьє.

Він його обдивився, перевернув, щоб прочитати надпис на звороті, а потім приклав до вуха, слухаючи дзижчання механізму.

— Але... це чудовий годинник! — зойкнув Дідьє.— Чудовий інструмент. Він... він справді для мене!

— Звісно ж. Приміряй.

Дідьє замкнув браслет на зап’ястку, поводив рукою вгору і вниз, праворуч і ліворуч, щоб помилуватися на годинник.

— Тобі пасує,— заявив я, встаючи.—