Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Дідьє посміхнувся, заспокоївшись, і потягнувся по кухоль.
— Ну, ти, звісно ж, маєш рацію, Ліне. Я вже не раз чув, що маю незабутній характер. Випиймо! За тих, хто рюмсатиме, коли нас не стане!
— Хай вони краще сміються! — заявив я, цокаючись із ним.
Поки я потягував пиво, на стілець навпроти гепнувся вуличний навідник на ім’я Салех, перекинувши склянку Абдулли й розливши сік.
— От довбаний ідіот — той іноземець,— випалив він.
— Встань,— сказав Абдулла.
— Що?
— Встань, або я переламаю тобі руки.
Салех поглянув на Дідьє і на мене. Дідьє помахав пальцями, радячи піднятися. Салех знову зиркнув на Абдуллу — і повільно підвівся.
— Ти хто? — зажадав Абдулла.
— Салех, босе,— нервово відповів Абдулла.— Моє ім’я — Салех.
— Ти мусульманин?
— Так, босе.
— Це так мусульмани вітаються з людьми?
— Що?
— Якщо ти ще раз повториш слово «що», я переламаю тобі руки.
— Вибачте, босе. Саламалейкум. Мене звати Салех.
— Валейкумсалам,— відповів Абдулла.— Які в тебе тут справи?
— Я... я... але...
Він хотів знову вжити «що», і я сподівався, що цього не станеться.
— Скажи йому, Салеху,— звелів я.
— Добре, добре, я дістав фотоапарата,— повідомив він, кладучи на стіл дорогого фотоапарата.
— Мені не доходить,— насупився Абдулла.— Ми сидимо тут і насолоджуємось освіжаючими напоями. Навіщо ти нам це розповідаєш?
— Абдулло, він хоче продати техніку,— пояснив я.— Де ти дістав його, Салеху?
— Від тих бісових ідіотів, туристів, що сидять позаду,— повідав він.— Двох кістлявих білявчиків. Я сподівався, що ти купиш його, Ліне. Розумієш, мені необхідно дістати готівку, і швидко.
— Я не розумію,— втрутився Абдулла.
— Він видурив у туристів фотоапарат і хоче обміняти його на гроші,— роз’яснив я.
— Вони абсолютно повелися на мою історію,— сказав він.— Довбані ідіоти.
У тій ситуації Салех, як і кожен представник вулиці, вирішив змитися. Він потягнувся по фотоапарат, але Абдулла загрозливо повів пальцем.
— Залиш його там,— попередив він, і Салех забрав руку.— Яке ти маєш право порушувати спокій інших своєю торгівлею?
— П-право? — спантеличено загнувся Салех.
— Усе гаразд,— запевнив я.— Люди постійно знаходять мене для бізнесу, Абдулло.
— Це неприйнятно,— пробурмотів він.— Як ти можеш вести бізнес із людьми, які не мають поваги й честі?
— Честі? — промимрив Салех.
— Бачиш, Салеху, ситуація така,— сказав я.— Ти сприймаєш туристів як жертв, що тільки й чекають, щоб бути обдуреними, але ми їх такими не бачимо. Ми бачимо їх емісарами співчуття.
— Що?
Абдулла схопив його за руку.
— Вибачте, босе! Я не хотів!
Абдулла його відпустив.
— Салеху, як далеко від Колаби ти мандрував за своє життя?
— Одного разу я їздив до Тадж-Махалу в Агрі,— розповів він.— Це далеко?
— Хто їздив з тобою?
— Моя дружина.
— Лише твоя дружина?
— Ні, Лінбаба, ще була своячка і мої батьки з братом та його дружиною, а ще всі діти.
— Бачиш, Салеху, у тих хлопців, які сидять позаду тебе, більше сміливості, ніж у тебе. Вони складають свій світ до рюкзаків, на самоті вирушають до диких місць і ночують під дахом людей, яких зустріли всього кілька годин тому.
— Вони лише туристи, друже. Запас забійної худоби.
— Будда був туристом, який подорожував навколо світу з усіма своїми пожитками. Ісус був туристом, який присвятив роки свого життя подорожам. Ми всі є туристами, Салеху. Ми з’являємося без нічого, якийсь час носимо свої речі, а зникаємо знову без нічого. І коли ти вбиваєш радість туриста, то і мою теж убиваєш.
— Я... я ж бізнесмен,— пролепетав він.
— Скільки ти їм заплатив, Салеху?
— Я не можу тобі сказати цього,— запевнив Салех, натягуючи на обличчя маску хитрості.— Але можу розповісти, що не більше двадцяти відсотків. Я погоджуся на двадцять п’ять, якщо ти згоден.
Абдулла знову схопив його за руку. То був знайомий захват. Він починався погано, а закінчувався ще гірше.
— Ти відмовляєшся казати правду? — зажадав Абдулла. Він повернувся до мене.— І це так ти ведеш справи, Ліне, брате? З нечесними людьми? Я покладу тобі на долоню язика цього чоловіка.
— Мого язика? — пропищав Салех.
— Я чув,— згадав Дідьє,— що одна огидна жінка на ім’я мадам Жу використовує людського язика як подушечку для пудри.
Салех висмикнув руку й побіг, залишивши фотоапарат. Запала тиша: ми мовчки перетравлювали інцидент.
— Прошу, Абдулло,— пізніше мовив я,— не відрізай йому язика.
— Щось поблажливіше зробити?
— Ні. Просто забудь.
— Я завжди кажу,— зауважив Дідьє,— якщо не можеш сказати про людину чогось приємного, то пограбуй її або пристрель.
— Мудрі слова,— вирішив Абдулла.
— Мудрі слова?
— Це ж очевидно, Ліне,— мовив Дідьє.
Абдулла кивнув на знак згоди.
— Лише тому, що ти не можеш сказати про особу щось приємне!
— Звісно, Ліне. Я хочу сказати, якщо ти не можеш згадати навіть однієї хорошої речі про людину, то це має бути абсолютна свиня. І всі ми, хто має життєвий досвід, знаємо, що рано чи пізно ця абсолютна свиня завдасть нам горя, чи жалю, чи обох цих напастей. Тож простим запобіжним заходом є побиття й пограбування недобрих людей, перш ніж вони поб’ють і пограбують тебе. Я це сприймаю як самооборону.
— Дідьє, якби ці офіціанти знали тебе так, як ми,— сказав Абдулла,— вони б ставилися до тебе з більшою повагою.
— Це безсумнівна правда,— погодився Дідьє.— Що більше хтось знає Дідьє, то більше його любить і поважає.
Я підвівся, залишаючи кухоль на столі.
— Але ж ти ще не йдеш! — запротестував Дідьє.
— Я приходив, щоб дещо тобі віддати. Мені потрібно додому і переодягнутися. Ми сьогодні вечеряємо з Ранджитом і Карлою.
Я розімкнув браслет з нержавіючої сталі у себе на зап’ястку і зняв годинника з руки. На мить я відчув жаль за втратою того, чого так сильно бажав. Я віддав годинника Дідьє.
Він його обдивився, перевернув, щоб прочитати надпис на звороті, а потім приклав до вуха, слухаючи дзижчання механізму.
— Але... це чудовий годинник! — зойкнув Дідьє.— Чудовий інструмент. Він... він справді для мене!
— Звісно ж. Приміряй.
Дідьє замкнув браслет на зап’ястку, поводив рукою вгору і вниз, праворуч і ліворуч, щоб помилуватися на годинник.
— Тобі пасує,— заявив я, встаючи.—