Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

Вони допомогли залізти на танк Черешнякові, який грав і досі.

– Чому дурня клеїш замість стріляти? – суворо запитав Кос.

– Граю. Наказ був – до самих воріт.

– Прапора розгортати? – втрутилась Вогник. – Я чула, як ти казав.

– Розгортай, – кивнув Янек.

Коли «Рудий» в'їжджав на подзьобану мінами Шарлоттенбургерштрасе, екіпаж підняв над баштою біло-червоний прапор. Григорій піддав ходу, і танк помчав до Бранденбурзьких воріт – довгастої важкої шухляди на дванадцяти парних колонах; на самому вершечку стояла квадрига, над якою вже майорів червоний прапор.

Обабіч Бранденбурзьких воріт височать будівлі псевдокласичного стилю, прикрашені колонами, з трикутними фронтонами на взірець старогрецьких храмів. Ці будинки утворюють зі східного боку площу, на якій пізнього ранку 2 травня 1945 року зібралося кількасот радянських солдатів.

Біля прольотів поміж колонами Бранденбурзьких воріт, забарикадованих до висоти чотирьох-п'яти метрів, стояли ваговози й кілька танків. Ближче, біля важкого танка і бронетранспортера, навколо високої щогли радіостанції весело гомонів гурт солдатів, до яких із танка промовляв огрядний офіцер.

Коли з'явився «Рудий» з червоно-білим прапором ї залунав оберек, всі повернули голови до танка.

– Хто це?

– Що за дідько?

– Американці!

– Ні, білий з червоним і орел, значить, поляки.

– Товаришу генерал! – гукав огрядний полковник з танка. – Он ваш танк приїхав!

Частина піхотинців побігли назустріч «Рудому», стало просторіше, і лише зараз можна було побачити орла на броні транспортера та польський кашкет із срібною змійкою. Генерал махнув рукою, мовляв, бачу, повернувся й пішов назустріч своїм.

А на площу в'їжджали ще танки з піхотою на броні; під Бранденбурзькими воротами ставало дедалі тісніше й гамірніше.

Коли генерал підійшов до «Рудого», весь екіпаж стояв струнко, а за кілька метрів присів фотограф.

– У газеті надрукуємо! – гукнув. – Увага, товариші! Усміхніться – і готово.

Генерал поклав Косові руку на плече. Сержант повернувся й радісно доповів:

– Громадянине генерал, завдання виконано, і війна…

Враз замовк, побачивши на погонах генерала не одну, а дві зірочки. Зрозумів, що треба б привітати, проте від хвилювання здавило в горлі. Та й екіпаж теж не зміг нічого сказати. Тільки Шарика не збентежила нова зірочка; він стрибнув лапами на груди генералові, махав хвостом і радісно гавкав.

– Бачу, що ви всі живі та здорові, – говорив генерал і раптом підвів брови. – Маруся в польському мундирі? Я збирався перший тобі сказати, але, бачу, ти вже знаєш про наказ.

– Ні, – зашарілася дівчина. – Це я для того, щоб з госпіталю на фронт…

– Правильно зробила. Саме час офіційно владнати дозвіл на одруження.

– Велике спасибі, громадянине дивізійний генерал, – нарешті прорізався голос у Янека.

– Гаразд. Лажевський з вами?

– Слухаюсь, – підпрапорщик вийшов уперед.

– Добре, що ти тут, бо в мене є щось для вас обох, для тебе й Коса, – дістав папір із планшетки і, розгортаючи його, буркнув: – Шабля б згодилася.

– Є, громадянине генералі – радісно вигукнув Саакашвілі.

– Довоєнна, пане генерал, – додав виструнчений Костянтин Шавелло.

Грузин приніс зброю з танка, вийняв шаблю з піхов і подав, тримаючи за лезо. Генерал узяв шаблю.

– Від імені Головного Командування Війська Польського, – сказав, не дивлячись на папір, і став струнко.

За його прикладом навколо застигли непорушно польські та радянські солдати, навіть ті, що не почули слів або ж не зрозуміли їх.

– Присвоюю нові звання. Відразу підпоручика, бо час воєнний, а заслуг на три підвищення вистачить. Підпрапорщик Данило Лажевський, сержант Ян Кос.

Обидва трохи зблідли, стали на одне коліно. Двічі блиснула в повітрі шабля, ударяючи по плечу посвячених в офіцери.

– Ура-а-а! – заверещав Віхура.

Солдати підхопили так голосно, що Зубрик захитався, заплющив очі, але прийшов до тями, діставши стусана в бік од Марусі.

– Не зараз.

Генерал обняв обох, пригорнув до серця, а. потім, ховаючи зворушення, вручив добуті з кишені зірочки.

– Привіз із собою, – намагався перекричати натовп, – бо, певно, у вас немає, а прикріпити треба відразу.

Лажевський почав прикріплювати з допомогою Віхури, Густлік підійшов до Коса, але Янек досі не міг оговтатися.

– Не тепер, – похитав головою. – Я зараз повернуся. Через передній люк заліз до танка і, взявши ротмістрів кашкет, щодуху побіг до Бранденбурзьких воріт.

Маруся ступила за ним кілька кроків, але Густлік її зупинив.

– Не треба зараз чіпати його.

– Лідка не приїхала? – запитав Гриць.

– Попечена.

– Скільки разів я їй казав, щоб була уважна, коли чай наливає… – озвався Єлень, але замовк, зустрівшись з поглядом командира.

– Не чаєм, – сказав генерал. – Обидві руки попекла, і волосся обгоріло під час пожежі.

– Що сталося? – злякано вигукнув Саакашвілі.

– На світанку ворожі літаки атакували штаб армії. Від фосфорних бомб загорілося кілька будинків.

– А спить вона міцно? – не витримав Густлік.

– Прокинулась вона вчасно, але потім побігла рятувати папери. Мене саме викликав командир; поки я повернувся, її вже забрали до госпіталю, – пояснив генерал. – Лікарі кажуть, що незабаром одужає.

– Це вже не та дівчина, з якою ми познайомились в ешелоні, – задумливо промовив Єлень.

– Та самаї – різко заперечив Григорій. – Тільки очі треба мати. Такої, як Лідка, днем з вогнем не знайдеш.

– Командир танка втік, – звернувся генерал до екіпажу, – а в мене до вас є ще Дві важливі справи.

– Я за нього! – виструнчився Єлень і, думаючи про своє, буркнув собі під ніс: – І чого вона у той вогонь полізла?

– Ще сьогодні представники Першої армії їдуть до Варшави, щоб доповісти польському урядові про здобуття Берліна, – говорив генерал. – 3 різних підрозділів по одному солдату від кожного підрозділу, отже, від танкової бригади, може, когось із вашого екіпажу…

Єлень дивився на Григорія, який погладжував вуса, на Віхуру, який значущо мружив око, і, врешті, на Томаша, який утупився в нього.

– Хай рядовий Черешняк їде. Там у нього батько близько.

– Перенеси, Томашу, свої речі в мій транспортер, – наказав генерал, киваючи головою.

Томаш уже зрушив з місця, але Єлень притримав його за рукав.

– Пам'ятай: коли хоч на годину запізнишся – голову відірву. А мотлоху половину залиш, бо підвередишся.

– Не підвереджуся! -запевнив Черешняк.

– Єлень! – покликав генерал.

– Слухаю.

– А кого на його місце?

Густлік замість відповіді оглянувся на сапера, який стояв осторонь, мовчки спостерігаючи за подіями. Генерал і собі глянув на сапера – та й занімів з подиву.

– Капітан Іван Павлов, – доповів офіцер, – сапер, приданий екіпажеві танка на період