Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

– Прямо тополя, праворуч десять, гармата!… – командував Кос.

– Єсть гармата, – прицілившись, відповів Єлень.

– Готово! – зарядивши, відповів Павлов.

– Вогонь!

Гримнув постріл, і Григорій негайно змінив напрям, щоб зійти з лінії прицілювання, якщо хтось у них намірявся стріляти. Важко дихаючи, спітнілий Віхура очищав дорогу короткими кулеметними чергами. Били густо… Між одним і другим пострілом з гармати Павлов заледве встигав глянути в перископ, проте помітив, як сусідній танк натрапив на міну і зник у фонтані вибуху, потім спалахнуло вишневе полум'я.

Засвистіла важка міна. Близький вибух струсонув танком. «Рудий» покотився далі, але капітан помітив позаду смужку диму, що проникала досередини.

– Горимо! – доповів.

– За прикриття! – наказав Кос.

Саакашвілі слухняно з'їхав у старий окоп, закритий од заходу стіною зруйнованого будинку. Ще не замовк двигун, як Павлов зірвав вогнегасника, відкрив люка і, не зважаючи на свист куль, вистрибнув і скотився по броні на землю.

За баштою по жалюзі над мотором повзло полум'я. Павлов спрямував на нього струмінь піни з вогнегасника.

З переднього люка вистрибнув Григорій, теж із вогнегасником у руках, але йогб втручання вже було не потрібне.

– Вогонь погашено! – гукнув він.

– Допомогти вам? – спитав задиханий майор, підбігаючи з кількома піхотинцями, один з яких ніс батальйонну рацію.

– Ні, спасибі, – промовив Павлов.

«Рудий» загримів гарматним пострілом, бив з кулемета, підтримуючи з місця атаку піхоти.

– Коли впораєтесь, виїздіть на берег Ельби, – наказав майор.

Піхотинці побігли далі, а Павлов і Саакашвілі почали стирати піну з танка.

– Головне – вентиляційний отвір очистити, – бурчав ірузин, – решта сама випарується.

Хвилин за дві танк був готовий до маршу.

– Як справи? – запитав капітана Віхура, що сидів спітнілий у танку.

– Все гаразд, – відповів Павлов. – За годину будеш рибу ловити в Ельбі.

Мотор завівся легко. Виїхали з окопу і помчали щодуху вперед, проте поки наздогнали цеп і встигли випустити заледве три снаряди, проти неба замайоріли білі прапори.

– Підготовили заздалегідь, чи що? – здивувався Янек.

Піхотинці вели полонених. Танки, серед них і «Рудий», оминали їх і з відкритими люками їхали в напрямі дедалі яскравішої зелені. Крізь укриті молодим листям гілки блиснула вода, і Павлов сказав:

– Ельба.

– По-польськи Лаба, – додав підпоручик Кос.

– Не знаю, як ви, – обізвався Віхура, – а я вже скинув чоботи.

Віхура виніс із танка сидіння, поклав його на чотири камені й мочив ноги в теплій воді прибережної мілини, тримаючи в руці чималу жердину, яка правила йому за вудку. Мокла мотузка, прив'язана до корка від термоса замість поплавця.

Щораз дужче припікало сонце. Капралів мундир висів на вербі, біля нього державний прапор, а під кущем стояли чоботи.

Трохи поодаль, в тіні величезного куща, лежали на брезенті решта членів екіпажу. Нікому не хотілося ані мити танк, ані чистити гарматне дуло, бо війна закінчилася. Взагалі невідомо було, що робити. Загоряли, відпочивали, ліниво перемовлялися.

– Спершу риба, – говорив Янек.

– Ні, головне – командування гітлерівців, – заперечував йому Густлік.

– Риба.

– Та ж ні. Кажу тобі – оберкоманда швидше здасться.

– Поб'ємось об заклад?

– На що?… Як я виграю, ти даси мені перепустку до Рітцена.

– Не маю права. Генерал може. Скучив?

– Дуже хочеться, – зітхаючи, признався сілезець, – і до Гонорати, і додому, Скоро вже чотири роки, як батьків не бачив.

– А як моя візьме, то ти того пічкура будеш чистити, розчиняти і смажити.

Підсунули сплетені руки Павлову, щоб розбив. Григорій подумав – це йому, і разом з капітаном ударив. На мить долоні всіх чотирьох з'єдналися, нагадавши давні часи під Окою. І двох років відтоді не минуло, а скільки подій відбулося, скільки змінилося, як багато чого вже ніколи не вернеться. Всі задумались, засумували, не знали, що буде далі.

Саакашвілі, взуваючи чоботи, заявив:

– Піду на шосе, може, про щось довідаюсь.

– Іди.

Кос теж підвівся, босоніж заліз на танк.

– Почекай, – відсунув убік Шарика, який сторожив на башті.

Переступаючи з ноги на ногу, бо розпечений метал пік ступні, зняв ордени з танкової рації. Виліз із танка, сів на розісланий брезент і заходився чистити їх ганчіркою.

– Ні, я вже ні, – відповів Павлов на запитання Густліка, якого Янек не чув. – Навіть метал з часом зношується, а людина тим більше. Наприклад, після визволення Варшави на вулиці Шуха… Навіть відповідати немає бажання. Хай інші розміновують, а я буду переходити вулиці тільки на перехресті, буду пити кип'ячене молоко і завжди носитиму шарфик од простуди. Ми вже своє відпрацювали…

Кос не погоджувався з сапером, навіть подумав, що Іван так тільки говорить, щоб легше на серці стало. Вирішивши змінити тему, запитав:

– Куди тепер, товаришу капітан?

– Коли?

– Зараз. Тепер, – повторив Густлік, думаючи про те саме, що й Кос. – Війна кінчається.

– Повернуся до своєї частини. Мабуть, ще на місяць або на два пошлють кудись комендантом міста, бо знаю мову, і зразу після цього – до Новосибірська. До своїх. Я ж показував вам фото.

– Я б ще раз подивився, – сказав Єлень.

Обережно взяв фото, приглядався до хлопчиків і повновидої усміхненої жінки, крутив головою. Один, другий раз одкрив рота, але не міг зважитися, і лише за третім разом несміливо й тихо сказав:

– Важко таких синків змайструвати?

– Навіть не оглянешся, – серйозно сказав капітан, – а коли вже будуть, то на голову сядуть.

– Жаль, – сказав Кос.

– Чого?

– П'ять днів як познайомились, а ви кажете: додому.

– Воювалось нам разом непогано, – додав Єлень. – І у воді, і в огні. Ви сьогодні «Рудого» врятували…

– Я теж звик до вас, як до братів, – перепинив його Павлов, щоб не вислуховувати подяк.

Віхура, який досі сидів нерухомо, раптом зірвався на ноги з вудкою в руках.

– Риба? – запитав Кос з надією в голосі.

– Їдуть! До нас їдуть! – гукав капрал.

Водночас всовував босу ногу в чобіт, надягав мундира й прив'язував прапора до лозини, що правила йому за вудку.

– Хто їде?

– Причепуріться трохи, дуже вас прошу, щоб сорому перед чужими не набралися.

Кос стрибнув на танк і з висоти Шарикового поста побачив чималий гумовий човен, що перетинав річку. Течія зносила його на кущі лози, серед яких стояв «Рудий». В човні сиділи троє американських солдатів: спереду чорний як ніч негр, за веслами молодий хлопець з коротко підстриженою чуприною і на кормі трохи старший за віком капрал з вусиками.

Собака гавкав на чужих. Вони його теж помітили,