Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

«Рудий» ревнув двигуном і пішов слідом. Командир ззаду стрибнув на танк, пробрався до башти. Хотів сам зарядити, але на місці Черешняка вже стояв Павлов.

– Осколочним! – наказав Янек.

Капітан спритно витяг снаряд із держаків, всунув у ствол і, закриваючи затвора, крикнув:

– Готово!

Приціл скорочував віддаль, і Косові здалося: дрезина вже в'їжджає на станцію. Майнула думка, що Густлік занадто ризикує. Такої думки був і Томаш, який з острахом оглядався через плече.

– Треба тікати! – крикнув, працюючи важелями.

– Ще! – відгукнувся Єлень.

Крізь брязкіт коліс чути було, як німець верещить до товариша:

– Gib mir Leuctkugel! Дай мені ракету!

– Відчалюй! – скомандував Густлік.

Черешняк зіскочив з дрезини. Дарма що поспішав і боявся – все ж устиг схопити кружальце ковбаси.

Єлень ще раз рвонув важеля. Стрибнув тої ж миті, коли по них вистрелили ракетою, яка впала на полотно і, догоряючи, освітила темний тунель. По стінах застрибали химерні тіні. Заграли автоматні черги, що їх німці посилали наосліп вздовж тунелю.

Томаш і зразу за ним Густлік уже домчали до танка, стрибнули на нього. Один за одним зникли в башті й закрили люка. «Рудий» рвонув уперед.

Янек увесь час не відривав очей від прицілу і бачив, як розігнана дрезина, вимахуючи важелями, вкочується на підземну станцію. Кілька солдатів одскочили їй з дороги. Хтось кинув камінь на рейку, щоб зупинити.

З перону на дрезину стрибнув офіцер у плямистій плащ-палатці, вхопився за гальма. Дрезина проїхала ще трохи і стала.

– Стоп! – наказав Янек.

Танк, уповільнюючи ходу, плавно опускав ствола, зупинився. Цей постріл мусить бути влучний. Хрестик у прицілі лягає точно в центр дрезини.

– Вогонь!

Густлік натискує спуск – і майже водночас з відко-том гармати всі перископи й приціли засліплює раптовий блиск. Грім вибуху б'є в броню, мов боксерський кулак – м'яко і сильно.

– Все нормально. Порядок, – чують танкісти приглушений спокійний голос Павлова в навушниках шоломофонів.

Дим і пилюка опадають, у перископах щораз чіткіше видно підземну станцію, завалену брилами бетону, трупами і покинутим військовим спорядженням. На відстані кільканадцяти метрів стіну розвалив вибух. Біля широких сходів, що ведуть нагору, горить і димить купа порожніх ящиків.

Чалапаючи гусеницями, «Рудий» повільно посунув уперед.

– Стільки добра змарновано, а пляшки, напевно, побиті, а там же коньяк…

– Закрий рота, Томеку! – перепинив його Густлік. Навіть у танку чути було, як нагорі вибухають снаряди.

Спочатку поодинокі, а потім групками почали збігати вниз німецькі піхотинці, яких артилерійський вогонь заганяв під землю. Хтось помітив танк, хтось по-німе-цьки репетував:

– Танки! Увага, танки!

– Стій! – подав команду Кос.

Уперед крізь натовп пробивалися винищувачі танків з фаустпатронами, ховаючись за купами розбитого бетону.

– По піхоті прямою наводкою, осколочним…

– Готово! – брязнув затвором Томаш.

– Готово! – доповів Густлік.

– Вогонь! – скомандував Янек.

Майже водночас блиснуло біля вихідного отвору ствола і вибухнув снаряд на сходах. Злетіла вгору брила бетону, спорядження і покалічена зброя.

Один фаустпатрон, ударивши в стіну, прикипів до неї вогненною плямою. Другий влучив попереду в жерстяний фартух, зірвав і відкинув його.

– Вмазали нам?

– Ні, – відповів Саакашвілі, – прикриття полетіло.

Застукотів кулемет, бив короткими чергами у вправних руках Павлова. Гриміла танкова гармата, строчив другий, спряжений з нею, кулемет, з якого стріляв Густлік.

Раз у раз лунало:

– Готово!… Готово!…

– Вогонь!… Вогонь!… – командував Кос.

– Ура-а-а-а-а!

Ударна група Шавелла, перебігши вулицю, опинилася серед зруйнованих будинків. Солдати йшли швидко, автоматними чергами просічуючи темні закутки. Не стрічали опору. Слабо диміли свіжі воронки від снарядів.

Перші бійці вже дісталися асфальтового подвір'я. З льоху затріщав важкий кулемет. Солдати попадали на землю, залягли у воронках, відповідаючи вогнем.

Двоє бійців у азбестових костюмах, з панцерними бляхами на грудях нишком промчали під стіною, зникли в темряві, і раптом струмінь вогню освітив сутінки, червоний омах полум'я сягнув до кулемета в підвалі і погасив його вогонь.

Ліворуч на руїнах показалися якісь постаті. Солдати навели на них зброю, не знаючи ще, свої це чи чужі.

– Варшава! – вигукнули ті, що надійшли.

– Варшава, – відповів сержант Шавелло і наказав: – Вперед!

Лажевського куля зачепила під час перебіжки. Він присів, скривився од болю, притис до грудей ліву руку, але побачив, звідки в нього стріляли, зняв поодиноким пострілом снайпера, який причаївся високо на рештках стіни.

Біля підпрапорщика з'явився Зубрик, розрізав мундир на плечі і взявся вправно бинтувати рану.

– Швидше, – квапив Данило.

– Швидко тільки…

Від станції загриміла гармата вкопаного «тигра». Влучена прямою наводкою, стіна повалилася. В повітрі захурчали, засвистіли осколки. Хорунжому стало погано, голова йрго схилилася на плече.

– Зав'язуй! – зарепетував Магнето. – Після штурму будеш мліти.

– Вже зав'язую, – фельдшер допомагав собі зубами. Поряд з ними Віхура лаявся, показуючи на танк:

– Гранатою до погані не дістанеш!

– Зараз ми його… – відповів Костянтин Шавелло. Поволі опускаючи долоню, щоб відчути потрібний кут підйому, він прицілився з ракетниці, вистрелив, і світлова куля, описавши дугу, розсипалась над танком зеленкуватими зірками.

Зірки віщували погане для танка, освітили башту й гармату. З шостого поверху артилеристи ясно побачили величезну прямокутну сталеву коробку.

– Згідно з координатами ракети готуйсь! – вигукнув командир гарматної обслуги, вихилившись за підвіконня.

– Трішечки ліворуч, – бурмотів навідник, дивлячись крізь відкритий затвор у дуло. – Можна заряджати!

Снаряд зник у стволі, брязнув затвор, і артилеристи відскочили вбік. Один із них натяг мотузку.

Гаубиця вагою в дві з половиною тонни стояла посередині великої кімнати, зарившись лемешами в розбиту ломами підлогу. Із своїм короткуватим стволом вона скидалася на фантастичного звіра, що виглядав у вікно.

– Вогонь!

Шарпнулась мотузка, гармата, відкочуючись, зітхнула, гнівно підстрибуючи на покришках.

Шавелло, який нетерпеливо чекав пострілу, помітив куточком ока блиск, і майже в цю саму мить побачив, як у схованого в окопі «тигра» згори мов грім ударив важкий снаряд, розірвав броню. В небо високим стовпом шугонуло полум'я – загорівся бензин.

Сержант скочив на ноги, обсмикнув мундира і крикнув щосили:

– Уперед марш, синки!

Зірвалася вся ударна група і рвонула вперед.

– Варшава! – вигукнув пароль Віхура.

– Варшава! Варшава! – зірвалися з усіх боків голоси.

Піхотинці висипали з руїн, з воронок – йшли в атаку, стріляючи з автоматів. Відповідали їм нервові, поспішні черги. Де-не-де рвалися снаряди. На великій площі назустріч піхотинцям вистрибнули есесівці. Закипіла рукопашна.

Солдати Шавелла билися біля подірявленого бункера лопатками, прикладами автоматів. Лажевський пістолетним пострілом поклав офіцера, і відразу мов по