«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

Наталя поїхала в краєзнавчий музей. Директор музею, вислухавши її, сказала:

— Такий план є, тільки ми його видали археологічній експедиції. Начальник експедиції дуже просив нас. Двічі приїздив сам. Я можу показати охоронну розписку.

— Покажіть, будь ласка, — занепокоїлась Наталя.

Розписку було віддруковано на службовому бланку, з номером і датою. «31 травня 1968 року. За начальника експедиції І. Дьомін».

Наталя повернулася в прокуратуру.

Перед нарадою до неї в кабінет зайшов Володя Кравчук. Він був у доброму гуморі, а в такі хвилини його тягло на філософські роздуми.

— Є новина, — сказав він, — але така, що до справи не підшиєш, як світло потухлої зірки. Знаєш, у мене створюється враження, що ми ганяємося за міражами. А міраж, як ти знаєш, це гра нашої уяви, або вікно в минуле.

— А можна коротше? — попросила Наталя. — За п’ять хвилин почнеться нарада, на якій мені треба доповідати про реальні речі.

— Ти раціоналістка, як і всі слідчі. Для жінок це жахливо. Жінка повинна бути нелогічна — така її природа.

— Володю, без базікання можна?

— Можна, — зітхнув Кравчук.

І він розповів, як учора, переглядаючи у райвідділах міліції журнали реєстрації подій за останні два місяці, зацікавився заявою якоїсь Пухальської Лідії Антонівни про знайдені і здані черговому по Ленінському райвідділу гроші.

— Сума чималенька — п’ятсот карбованців. Не часто на вулицях валяються такі гроші. Я, наприклад, ще не знаходив, хоч завжди дивлюся під ноги… Вчинок Пухальської, поза всяким сумнівом, благородний і, здавалося б, мені, працівникові кримінального розшуку, треба тільки радіти, що в нашому місті живуть такі люди. І все-таки я зацікавився цією Пухальською. Вгадай, чому?

— Я тупа, — сказала Наталя, — принаймні для твоїх загадок.

— Що мені в тобі подобається, то це самокритичність, — усміхнувся Кравчук.

— Коротше.

— Можна й коротше. Пачка грошей, яку нібито знайшла Пухальська, складалася із самих п’ятірок. Сто п’ятірок у банківській упаковці. Здогадуєшся?

— Ні, — сказала Наталя.

— Пояснюю доступно: Пухальська знайшла ці гроші і здала в міліцію дев’ятнадцятого червня, тобто на другий день після того, як Іван Гаврилович Щербак побачив у дружини таку саму суму.

— По-твоєму, Ганна Щербак загубила ці гроші? Чи, може, ти думаєш, що вона їх викинула?

— Чи так, чи так, а знайшла їх людина з прізвищем Ганниної співробітниці й ім’ям сусідки, жінка, яка проживає за неіснуючою адресою.

— Гадаєш, Ганна сама здала гроші в міліцію? — здивувалася Наталя.

— Нащо мені гадати? — стенув плечима Кравчук. — Черговий Ленінського райвідділу упізнав її по фотографії.

— Нічого не розумію, — знизала плечима Наталя.

— Ото ж бо, — зітхнув Кравчук. — Що, звідки і навіщо — розумій, як хочеш.

— Ти розповів про це Лежнєву?

— Ще ні.

До кімнати зазирнув Винник.

— Товариші, запрошують на нараду.

Нарада відбувалась у кабінеті прокурора області. Крім Романенка, були полковник Кулінич і начальник обласного управління міліції.

Лежнєв попросив Наталю поінформувати присутніх про хід розслідування. Коли вона згадала про Джона — Палія, Володя Кравчук, котрий сидів навпроти неї, сказав:

— Даю довідку: лаборант хіміко-технологічного інституту Георгій Палій з учорашнього дня пішов у відпустку і зник невідомо куди. Ми оголосили розшук.

— Цікаво, — зауважив Кулінич. — Понад місяць шукали людину, а знайшли — одразу ж прогавили.

— Позавчора у мене не було підстав затримати його, — спалахнула Наталя, беручи зауваження на свою адресу.

— Нема їх і тепер, — докинув Лежнєв.

— Далі, Наталю Сергіївно, — сказав Романенко, який вів нараду. — І прошу, товариші, не перебивати доповідача. Думками обміняємося потім.

Та щойно Наталя розповіла про археологів і їх підозрілу цікавість до підвалів Мисливського замку, Романенко сам перебив її:

— Покажіть, будь ласка, охоронну розписку.

Наталя подала йому лист археологічної експедиції. Романенко прочитав уголос листа і одразу ж спитав:

— Хто чув про таку експедицію?

— Судячи по штампу, експедиція з Києва, — сказала Наталя. — Може, це тільки пошукова група.

— Зараз уточнимо. — Начальник управління міліції кудись зателефонував і за хвилину повідомив, що група Київської археологічної експедиції справді приїжджала в Сосновське, але не в квітні цього року, а минулої осені.

— Зрозуміло, — мовив Кулінич і, повернувшись до Винника, що сидів поруч, наказав — Негайно запитайте Київ про мету перебування археологів у Сосновському, а також про цього Дьоміна, що підписав листа.

— І без запитів ясно, що лист липовий, — озвався Кравчук. — Які археологічні об’єкти можуть бути в руїнах будівлі, спорудженої сімдесят-вісімдесят років тому? Незрозуміло тільки, чому ці «шукачі скарбів» намагалися пробратись у підвал через головний вхід? Адже простіше було потрапити туди через лісову сторожку, що вони потім і зробили.

— Це не сторожка, а каплиця, — зауважила Наталя, розгортаючи схему, яку накреслив головний архітектор. — Ось орієнтовний план її розташування. Вони не скористалися з цього ходу, бо, мабуть, не знали про нього. Тільки впевнившись, що пробратися в підвал через головний хід не зможуть, почали шукати інші підступи до тайника. Саме для цього їм і знадобився план Мисливського замку.

— А як по-вашому, Наталю Сергіївно, — спитав Романенко, — чому вони раніше не подумали про план? Наскільки я розумію, злочинці цікавилися тайником не один рік.

— Не знаю, — призналася Наталя.

— Про це можна тільки здогадуватися, — прийшов їй на допомогу Лежнєв. — До вересня минулого року пробратися на територію садиби Мисливського замку злочинці не могли — там стояла військова частина. А коли вона виїхала, «шукачі скарбів» кинулися туди, та ба — не знайшли навіть входу в підвал. Тоді вони вирішили розшукати людину, яка знає розташування підвалів колишнього Мисливського замку.

— Ви маєте на увазі Ганну Щербак?

— Так.

— Можливо, я щось не зрозумів, — мовив начальник міліції. — Але мені, признатися, неясно, чому злочинці одразу не звернулися до Щербак? Вони