«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев
Пізно ввечері Наталі подзвонив додому Володя Кравчук.
— Увімкни телевізор, — почула вона в трубці.
— Що сталося?
— Увімкни, узнаєш!
Наталя побачила кінець передачі: весь екран займало погрудне фото літньої людини з невиразним обличчям. Перш ніж вона збагнула, де вона бачила це фото, диктор сказав:
— У нього був документ на ім’я Мельникова Віктора Савелійовича. В нашому місті він побував вісімнадцятого червня. Всіх, хто бачив цю людину, просимо повідомити в обласне управління держбезпеки. Повторюю, ця людина — державний злочинець…
Кому спало на думку показувати фото Енкеля-Мельникова? Адже «Привида», з котрим Енкель, судячи з усього, зустрічався, таке оголошення неодмінно сполохає… Наталя хотіла одразу ж зателефонувати Лежнєву, та подумала, що зробленого вже не виправиш, тож нема чого колошкати людину.
Уранці вона прийшла в прокуратуру трохи раніше, сподіваючись побалакати з Лежнєвим до початку робочого дня. Однак у Лежнєва вже сиділи відвідувачі. Наталя привіталась і хотіла піти, проте Лежнєв затримав її:
— Заждіть, Наталю Сергіївно, ви мені потрібні. — Він показав їй на вільний стілець.
Напроти Лежнєва сиділо двоє: один — статечний, опасистий, в окулярах; другий — молодший, сухорлявий, у синій робочій куртці, з його нагрудної кишені виглядала ціла батарея автоматичних ручок.
— Власне, будівництво почалося в кінці квітня, — продовжуючи перервану розмову, сказав чоловік в окулярах. — А в січні-березні було перебудовано старе приміщення.
— Старе приміщення — уціліла частина замку? — спитав Лежнєв.
— Його західне крило. Хоча запевняти не можу. Судячи з фундаментів, що лишилися, на цій території, крім будинку самого замку, були й інші капітальні споруди. Більшість із них зруйновано ще під час війни. У 1945 роді відбудовано тільки це, — він присунув до Лежнєва якийсь план, тицьнув у нього пальцем.
— А як був розташований головний корпус замку відносно цієї будівлі? — роздивляючись план, спитав Лежнєв.
— Признатися, не цікавився, — стенув плечима чоловік в окулярах. — Для підв’язки типового проекту мала значення тільки оця частина території, — він показав по плану, — Старих фундаментів тут немає.
— Зате ми наштовхнулися на них, коли прокладали інженерні комунікації, — втрутився чоловік у синій куртці, очевидно виконроб. — Такі фундаменти, що гарматою не проб’єш. І досі мучимося. В одному місці на підземний бункер наткнулися: стіни муровані, опори і перекриття — _залізобетонні, і все це зруйновано, засипано землею.
— Що за бункер? — поцікавився Лежнєв.
— А бог його знає! — розвів руками виконроб. — Одні кажуть — арсенал був; другі — винарня; археологи шукали там якісь плити з написами.
— Археологи? — перепитав Лежнєв.
— Тільки-но ми почали роботи, приїхали археологи, цікавилися цим бункером. Навіть підрядили моїх хлопців в неурочний час завал розкопувати. Та де там! Через завал так і не пробилися.
— Звідки археологи? — поцікавився Лежнєв.
— З експедиції. Старший у них чи то Димов, чи Дьомін, — точно не пам’ятаю. Високий такий, сивий.
Лежнєв і Наталя перезирнулися.
— Згадайте, будь ласка, коли приїхали археологи на будівельний майданчик? — спитав Лежнєв.
— Наприкінці квітня. Одразу ж після того, як ми почали прокладати траншеї.
— Зрозуміло, — кивнув Лежнєв і, знову кинувши погляд на план, звернувся до проектувальника — Товаришу Щур, ви не цікавилися планом старих будівель Мисливського замку?
— Нам цей план був ні до чого, — сказав проектувальник і, скоса глянувши на виконроба, додав — Та й де його було взяти?
— В обласному архіві, що міститься поруч із вашою конторою, — в’їв його виконроб.
— Про який архів ви кажете, Леоніде Петровичу? — сплеснув руками проектувальник. — Мисливський замок будували в кінці минулого століття. Відтоді по цій землі прокотилося три війни, а війни не щадять архівів.
— Що ж, спасибі, товариші, — перервав суперечку Лежнєв. — За тиждень-два ми вас ще раз потурбуємо. А тепер не буду затримувати.
Щойно будівельники вийшли, Наталя розповіла Лежнєву про вечірню телепередачу.
— Даруйте, Василю Тимофійовичу, але що ж це виходить? Одна рука не знає, що робить друга.
— Про цю передачу я знаю.
— Та це ж непродумано, — обурювалась Наталя. — Винник навіть не порадився…
— Що з воза впало, те пропало, — неждано всміхнувся Лежнєв.
— Так же можна сполохати злочинця!
— Сполохати? — перепитав Лежнєв. — Мабуть, можна й сполохати.
Наталя здивовано глянула на нього. Невже він не надає значення цьому оголошенню? А може, щось приховує?
— О дванадцятій тридцять — нарада бригади, — здавалося, не помічаючи Наталиного здивування, сказав Лежнєв. — Буде присутнє місцеве начальство. До того я прошу вас, Наталю Сергіївно, побувати в обласному архіві, та, мабуть, і в головного архітектора. Спробуйте знайти план Мисливського замку. Може ж таке бути, що, незважаючи на три війни, цей документ уцілів. Беріть машину і їдьте. Але о пів на першу неодмінно повертайтеся.
В обласному архіві Наталя пробула близько двох годин. Співробітники архіву при ній переглянули десятки реєстрів, але плану Мисливського замку не знайшли. У головного архітектора Наталі теж не пощастило.
— Мисливський замок, — сказав головний архітектор, — являв собою стилізацію під пізню готику. Внутрішнє опорядження приміщень було сучасне: санвузли, парове опалення, навіть ліфт. Але ці елементи були внесені пізніше — десь у 1908–1910 роках, коли замок реконструювали… План у нас, пам’ятаю, був. Перед війною хотіли переобладнати замок і прилеглу до нього територію під обласну сільгоспвиставку.
— Крім головного корпусу, там були інші будівлі? — спитала Наталя.
— Будинок для челяді, конюшня, псарня, гараж, каплиця.
— Де містилися ці споруди?
— Підсобні приміщення — одразу за основною будівлею на господарчому дворі; каплиця — в лісопарку, за огорожею. Ану дай боже пам’ять.
Він присунув до себе чистий аркуш паперу. Швидко і впевнено накидав олівцем схему розташування будівель у садибі Мисливського замку.
— За точність не ручуся, але щось на зразок цього. А план можна пошукати у краєзнавчому музеї. Здається, там я його й
