«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

— Ольга? — аж підвівся Петро. — Чого їй тут треба?

— Я сам хочу це знати.

За півгодини в стелю ударили кінцем палиці. Це був умовний сигнал. Лежнєв не вагаючись підняв ляду. На кухню він спустився сам — треба було побалакати із старим наодинці.

Франц Гімпель сидів на лавці біля печі і, дивлячись прямо перед собою, посмоктував незапалену люльку. Його кошлаті брови нависли над очима, відкидаючи синювату тінь, і від того здавалося, що старий осліп. За ті кілька годин, що вони не бачились, обличчя Гімпеля помітно змарніло: навіть його вільгельмівські вуса обвисли.

— Треба йти завидна, — без будь-якого вступу почав він. — Ніч буде темна, небо хмарами обклало.

— Як біля річки? — спитав Лежнєв.

— Я проведу, — ухилився од відповіді Гімпель.

Вони помовчали.

— Хто до вас приїжджав? — спитав Лежнєв.

Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.

— Приймачка, — Гімпель невесело усміхнувся. — Он подарунків навезла, розщедрилася.

Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.

— Дбає про вас, — обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.

— Коли їй це вигідно, вона може й подбати, — знов усміхнувся Гімпель.

— А що їй треба було?

Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.

— Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.

— Чого?

— З німцями водиться, — неохоче відповів Гімпель.

— Так вона ж німкеня.

— Шльондра вона, а не німкеня! — несподівано розізлився старий. — У рідного батечка пішла: у того тільки й думки було, що про жінок, а ця на чоловіках звихнулася. Чоловіки і ганчірки. Гадаєте, вона з німцями злигалася через те, що сама німкеня? Чом би не так! До війни так само поводилася: мало не щороку чоловіків міняла. Але до війни люди все-таки якийсь сором мали, і їй доводилося зважати на це. А тепер, як то кажуть, гуляй душа без кунтуша! І вона мов з цепу зірвалася. Мені людям в очі дивитися сором: що не кажіть — вихованка.

Слухаючи старого, Лежнєв думав, що все не так просто, як здається Францу Гімпелю. Гітлерівці навряд чи присвоїли б Аді Рененкампф офіцерське звання тільки за альковні послуги. Її стосунки з керівниками абвер-частини 115 мають швидше діловий, ніж інтимний характер.

— З ким вона сюди приїжджала? — спитав Лежнєв.

— Я застав її саму.

— З нею була дівчина на ім’я Ольга. Не знаєте таку?

— Ольга… — чи то спитав, чи то повторив старий. — Яка вона з себе, не розгледіли?

— Розгледів. Дуже добре розгледів. Висока, статурна блондинка, років двадцять — двадцять два, обличчя гарне, очі голубі, губи пухлі; жвава, поводиться сміливо, — він хотів сказати «розв’язно», але передумав.

— Точно описуєте, — мовив старий. — Професія відчувається. А як розмовляє?

— Блатні словечка вживає.

— Чи не покійного Мозгового донька? Її, здається, Ольгою звати. Так, так, Ольгою. Хоча, ні. Ада все-таки собі ціну знає. З такою поганню вона ще не водилася.

— Хто така Ольга Мозгова? — спитав Лежнєв.

— Як і її батько — бандитка, злочинниця. У тридцять другому Степан Мозговий осавулом у городенківського отамана Гнучича був, з людей знущався, як тепер фашисти. Донька його почала пізніше, але встигла багато: в шістнадцять років за крадіжку до буцегарні попала, а коли прийшли гітлерівці, в поліцію пішла. Людей, кажуть, власноручно катує. Ходить завжди з пістолетом і нагаєм.

— Ясно, — кивнув Лежнєв, намагаючись пригадати все, що почув і зрозумів із розмови Ади з Ольгою. — Ви, бува, не знаєте, хто такий Брюнінг?

— Начальник сосновського гестапо.

— Зрозуміло, — спроквола мовив Лежнєв, хоча розумів поки що мало. Але нова дійова особа вже проливала певне світло на постать Ади Рененкампф. З голови не виходило доручення, яке вона дала Ользі. Зв’язок із кримінальницею-садисткою, якісь темні махінації за спиною всесильного гестапо — чи не забагато дозволяє собі начальниця розважального закладу? Чи немає тут зв’язку між одкровенням майора фон Бюлова і візитом Ади на фільварок? Над цим варто подумати. Але це згодом. Зараз треба вирішити інше, не менш складне завдання — пробратися в центр Русанівського лісу, роздивитися, зорієнтуватися в обстановці, зв’язатися з Москвою, накреслити план першочергових дій…

— Вибачте мені, Франце Йоганновичу, за ті запитання, що їх довелося задати вам. Повірте, я цікавився вашою приймачкою не знічев’я.

— А я вам на просту цікавість і не відповів би, — буркнув старий і, глянувши у вікно, додав: — Пора вже йти. Я хочу до смерку повернутися, щоб потім не було зайвих розмов…

До лісу вони йшли тією самою дорогою, що й на фільварок. У вибалку, порослому невисоким чагарником, залягли, чекаючи Гімпеля.

Лежнєв устиг переодягтися: скинув німецьку форму, надів свою куртку, штани, взув чоботи. Старого єгеря все ще не було.

Нагріте над полями повітря проникало в ліс і, вбираючи в себе пахощі смоли, хвої, прілого листя, гусло, ставало липким. Духота і чорні хмари, що обклали небо, віщували грозу. У траві на прогалинах цвірчали коники, десь стукав дятел, крякали качки, що летіли до ріки. А потім у цеп звичайний лісовий гомін увірвався інший звук — розпачливий крик людини. Підсилений луною, він заповнив ліс, заглушивши всі інші звуки. Лежнєв і його товариші насторожилися.

— Як уранці, — пошепки сказав Ян.

— За півкілометра звідси, — визначив Петро Олійник.

— Мабуть, далі, — прислухаючись до крику, який раз у раз переходив у лемент, сказав Лежнєв.

Крик стигнув у