Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Дроворубова сокира лунала у лісі, зовсім як у знайомому вірші.

— Що за комедія? — обернувся Димка до Старкова. — Кінозйомка, чи що?

Старков не відповів. Він відсторонив рукою Димку, приклав палець до губів: мовчіть, мовляв! — пройшов уперед до повороту, зупинився, прислуховуючись.

Двигун знову загурчав, і той же баритон сказав суворо:

— Не муч машину, бовдуре. Його величність гнівається і цілком може заліпити тобі кілька діб карцера. Ганс з хлопцями принесуть хмизу, і ми виліземо з цього російського болота.

Олег і Димка здивовано дивилися на обличчя Старкова, що враз зблідло: злякався він, чи що?

— Що вони говорять? — запитав Олег. Німецької він не знав.

— Тихо! — півголосом наказав Старков, і було в цьому наказі щось незнайоме, чуже: пропав Старков-веселун, Старков-жартівник і безтурботник, з’явився інший — владний і твердий. — Тихо! — повторив він. — Назад у ліс!

Вони пішли за ним, підкорилися — не розуміючи, мовчки перезираючись, продираючись крізь мокрий чагарник, зупинилися біля крислатої високої берези, яка ще не втратила жовтого листя.

— Ану, давай нагору! — наказав Димці Старков.

І Димка — сам собі дивувався! — не питаючи зайве, схопився за нижню гілку, підтягнувся крізь потоки дощу з дерева, спритно поліз угору.

— Подивися, хто це, — сказав йому Старков, — уважно подивися і швидко спускайся. — Він повернувся до Олега і пояснив: — Береза висока. З неї всю дорогу видно: сам перевіряв…

Димка, який добрався уже майже до верхівки, скрикнув: здивувався не здивувався, наче зойкнув. А Олег подумав, що Старков щось приховує,— знає, а говорити не хоче. Ну, що він думав побачити з берези? Машину, що застрягла? То навіщо така таємничість? Вийди на дорогу і подивися… По-німецькому вони розмовляють? Ну то й що? Може, і справді кінозйомка. На натурі, як це у них називається.

Він усе ще дивувався, коли Димка, буквально скотившися вниз, доповів, задихаючись:

— Дві машини. Одна вантажна, фургон: вона-то й сіла. Інша — маленька, газик, по-моєму. Довкола — чоловік тридцять. Підкопують землю і жердини під колеса кладуть. Тільки… — він зам’явся.

— Що тільки? — Старков подався до нього.

— Тільки одягнені вони якось дивно. Маскарад не маскарад…

— Форма?

Димка кивнув.

— Чорна. Як у есесівців. Може, і насправді кіно знімають.

— Може, й знімають… — протягнув Старков, замовк, про щось зосереджено думаючи, повільно запалив.

Мовчали і хлопці, чекали рішення, знали, що воно буде: коли Старков так мовчав, значить, чекай неприємностей — перевірено за чотири місяці.

— Ось що, хлопці, — сказав Старков. — Може, я — старий осел, тоді все гаразд, а якщо ні, то справи погані: влипли ми з вами в історію. Зараз швидко йдемо додому, забираємо Рафа і будемо вирішувати.

— Що вирішувати? — мало не закричав Олег.

Старков зморщився:

— Я ж ясно сказав: тихо! А вирішувати будемо, що робити в ситуації, яка склалася.

— В якій ситуації?

— Дай боже, щоб я помилився, але, здається, наш вдалий дослід отримав несподіване продовження. По-моєму, ця машина і ці люди в маскарадних костюмах — гості з минулого. Пам’ятаєш нашу суперечку, Олежко?

Олег здригнувся: нісенітниця, маяччя, не може цього бути! Минуле необоротне. Неможливо прокрутити кінострічку Часу назад і ще раз переглянути кадри учорашньої хроніки. Теорія Старкова правильна — безсумнівно! Але людська психіка — навіть психіка без п’яти хвилин вченого! — безсила повірити в її практичне втілення. Адже існує ще десь межа реального? А за нею — порожнеча, нуль у ступені, нескінченність, бабусині казки чи звичайна фантастика.

Олег обірвав себе: міркує, як ледачі пліткарки на лавочці біля під’їзду. Та ж логіка: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Немає такої формули! Все може бути, коли це “все” — наука, а не містика. А де тоді кордон між наукою і містикою? Те, що піддається науковому поясненню, — наука. Зручне становище… А якщо воно пояснить яке-небудь містичне явище? Мовляв, так і так: наукове обгрунтування, графіки і таблички, точний експеримент і — ніякої містики. Таке буває? Ще й як буває! Усі сьогоднішні досягнення цивілізації колись здалися б містикою навіть найосвіченішій людині. Електрична лампочка? Єресь, фокуси! Штучне серце? На вогнище єретика лікаря! Та що там далеко шукати приклади: часове поле Старкова — теж, по суті, містика. Чи так: було містикою до цього дня. А тепер воно діє цілком реально. Ось який подарунок принесло — беріть, радійте. А з чого радіти? З гостей з минулого? Та вони не знають, що потрапили в майбутнє. Та й якби дізналися — не повірили б. А гості, судячи з усього агресивні. Вони існують тридцять з лишком років тому’ вішають, стріляють, підпалюють. Вони ще не знають, що їх чекає завтра: для них — завтра, для нас — учора. Вони ще впевнені у своїй непереможності. Вони ще почуваються господарями на нашій землі. Вони ще живуть — ці надлюди з підручника новітньої історії.

— Цікаво, з якого вони року? — раптом запитав Димка.

— Чи не все одно? — відгукнувся Олег. — Сорок перший тире сорок четвертий.

— Якраз не все одно. У сорок першому вони наступали, а в сорок четвертому драпали. Є різниця?

У розмову втрутився Старков, який досі мовчав.

— Різниця є, звичайно, але для нас вона не принципова. Рік, напевне, сорок другий — я тоді партизанив у цих лісах. А карателі, можливо, ті ж самі, що й тоді підпалювали і вішали. Головне, що це вороги, хлопчики. І ми їм — вороги. І начхати їм, що ви всі ще не народилися. Потрапиш їм на очі — пристрілять без жалю.

— Так що ж нам — ховатися і тремтіти від страху? — Олег запитав це з усмішкою, але і Старков, і Димка знали його “усмішечки”. Це вірна ознака того, що Олег повільно розлючувався.

І Старков сказав спокійно:

— Ховатися — так. А тремтіти від страху, ясна річ, не