Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

— Що ж ви збираєтеся робити?

— Затримувати їх, — зачекавши, відповів Старков і, мовби сам себе умовляючи, підтвердив: — Найвірогідніше, що вони ідуть у село. Воно завжди було в них під підозрінням — із власного досвіду знаю. Село за межами поля. А якщо їм вдасться прорватися? Хто знає, що буде. їх треба будь-що затримати. Будь-якою ціною.

— І надовго? — Раф уже стояв у дверях.

— Не знаю, — вкотре повторив Старков.

Він розумів, що ця рятівна формула ще не раз урятує його від непотрібних та й малоймовірних пояснень. Те, що вони тепер не потрібні ні йому самому, ні хлопцям, було зрозуміло: обстановка вимагала дій, а не міркувань. А ось імовірність цих дій уявлялася Старкову хоча й не зовсім, але все ж реальною. Скажімо, нуль цілих двадцять п’ять сотих — немала цифра, як не крути. А міркував Старков так: напруга часового поля виросла через присутність “гостей”. Так би мовити, не врахований розрахунком додатковий фактор. “Гості” належать полю. З полем з’явилися і з полем зникнуть. Так думав Старков, в усякім разі, хотів так думати. Можна було б попробувати, звичайно, відключити генератор, як пропонував Раф, але Старков боявся: сімдесят п’ять відсотків імовірності, що залишилися, лякали, вимагали підвищеної обережності. Зрештою, генератор не розрахований на таку високу напругу: через годину — дві екрани почнуть виходити з ладу, поле зникне саме по собі, і разом з ним, певно, зникнуть і “пришельці”, оскільки поза полем Старков не уявляв їх існування.

Отак він і думав, в усякім разі, хотів так думати.

А щодо безглуздої думки не випускати їх з зони екранів, то не така вже вона і безглузда: поле полем, але не пропадуть же “гості”, коли вийдуть з нього. Тобто за теорією повинні пропасти, але вже якось не в’яжеться це з реальністю. Перед вами тридцять живих і здорових мужиків, їдуть собі спокійненько, наспівують пісень і раптом — зникли, випарувалися. Ну звичайно ж, звичайно, вони існують у своєму часі, тільки у своєму, а в нинішньому їх немає, вони вбиті тут же чи де-небудь під Орлом або Курськом.

Але… і всоте Старков згадував це прокляте “але”! А коли не зникнуть? Коли прорвуться? Що тоді? За кілька кілометрів — село, ще далі — інше. Там люди, які сном-духом і не подумують про небезпеку. Про таку небезпеку! Вони і воювати ж давно розучилися, а більшість і не вміла, як Раф, Димка чи Олег. їх треба попередити, змусити повірити в реально існуючу небезпеку, якою б безглуздою вона не здавалася.

Старков прикинув: хто може піти? Раф? Мабуть, він упорався б з цією місією краще за інших: зуміє переконати. Але ж він сам не дуже-то вірить у “гостей”, куди ж йому ще переконувати когось!

Може, Олег? Ні, не підходить: не оратор. Думати вміє, стріляти вміє, працювати вміє і — ще як, а ось говорити не навчився. Це йому завдасть клопоту: в науці балакуни часом встигають більше за мовчунів…

Найліпше, мабуть, піти самому. Але це означає залишити трьох хлопчаків, які не нюхали бою, на вірну загибель. На майже вірну. Бій не любить новачків, якими б хоробрими вони не були.

Отже, залишається Димка. За цей час він уже, певно, досхочу надивився на взвод “гостей”, повірив у них так, як і сам Старков. А пояснити колгоспникам неймовірне існування машини, що воскрешає роки війни, мабуть, зуміє не гірше за Рафа.

Але Димка вміє стріляти, а Раф ні. Значить, все-таки Раф?

Старков вийшов із сарая, де, як і раніше, гудів генератор, може, трохи гучніше, ніж належало б! — пішов до сторожки. Назустріч йому біг Олег, обвішаний зброєю: карабін Старкова, власна тулка, у руці — сумка з патронами. Раф ішов позаду, перекинувши через плече двостволку.

— Ловіть! — Олег на ходу кинув Старкову карабін, і той піймав його, відчувши холодну сталь ствола.

Ось коли він згадав, що не мисливська це зброя — бойова. І, можливо, попереду у них — той самий бій, де він буде дуже до речі, цей семизарядний симоновський карабін. А може, бою не буде. Старков дуже хотів, щоб його не було…

Димка сидів під деревом і чекав. Він уже досхочу надивився на есесівців, що безпомічно метушилися, і вирішив, що далі спостерігати за ними — то безглуздя: ну, поштовхають машину, ну, землі під колеса покидають, гілок, хмизу — раніше ніж за годину їм все одно звідси не вилізти. Дурень водій затягнув важку машину в явно непролазне болото. Мабуть, начальство не нагородить його за це залізним хрестом. Як там у них робилося? За провину — на Східний фронт…

Він усміхнувся: ось вона — інерція книжкових знань. Це ж і є Східний фронт — для них, звичайно. Чи, вірніше, був. Отакий він мав вигляд, напевне, восени сорок другого року. Холодно, мрячить дощ, непрохідна дорога, сирість, ліс, болота. Взвод карателів іде на чергову “операцію” у найближче село. Всього другий рік війни, вони ще самовпевнені, тільки квапляться. Офіцери покрикують, підхльостуючи солдатів, що й без того надриваються в болоті. Ясно: бояться партизанів.

Нічого собі партизани, внутрішньо усміхнувся Димка. Три дробовики, якщо двостволку вважати за два, та один карабін — єдина путня зброя. Зате у цих чотирьох стволів при всій слабкості їх вогневої міці є одна перевага — ефект раптовості.

І раптом Димка жахнувся з буденності цієї, по суті, страшної думки. Яка, до біса, вогнева міць? Вони фізики, вчені, а не вояки. Вони сюди працювати приїхали, а не стріляти. В людей стріляти, в таких же, як він, із плоті і крові, як Олег, як Старков, як їхні сільські знайомі. Димка навіть уявити собі не міг, що доведеться — тепер чи через десять хвилин! — скинути рушницю, холоднокровно прицілитися, піймавши на мушку чорний мундир на дорозі, натиснути на спусковий гачок… Чи зуміє він це зробити: адже не навчили. У тирі стріляти по мішені із кілечками— вчили. А в людей — ні. І ненавидіти не вчили. І ніхто пальцем не тикав: ось, мовляв, ворог, убий його. Просто ворога не було.