Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

— Не уловлюю, — зле відрізав Олег. — І з трьома рушницями дещо можна зробити. Та й від заряду дробу в очі не буде їм добра.

— Якщо влучиш, — додав Старков. — А Димка не влучить, і Раф теж. А в мене досвід є, вибачте за нескромність. І тому ви будете підкорятися мені беззаперечно і точно. Отоді три рушниці зможуть принести користь. Зрозуміло?

Зрозуміло? Звичайно, зрозуміло, що ж тут незрозумілого. І неможливо було не підкоритися цьому командирському тону, цій досі не відомій їм волі і силі людини, яка вміла весело жартувати і сміятися, вміла співати гарних пісень і знала повадки птахів і звірів, любила читати вголос Пастернака і Блока і створювала “божевільні” теорії. Але, виявляється, вона вміла ще бути суворою і сильною, вміла наказувати і змушувала слухатися. Одне слово, був фізик Старков. І не його провина, що він знову перетворився на партизанського комісара Старкова.

— Як ти думаєш, — запитав він Димку, — чи довго вони ще прововтузяться на дорозі?

— Хвилин тридцять — не менше. Може, й годину. Дуже сіли: більш ніж на півколеса.

— Ось що, — прийняв рішення Старков. — Лізь на ялинку, стеж за ними і чекай нас.

— Є стежити і чекати, — відрапортував Димка, і Старков усміхнувся:

— Вільно, солдате. Не нудьгуй. Ми швидко.

Він плеснув Олега по спині, підштовхнув уперед, пішов слідом, ступаючи, на заздрість Олегові, майже нечутно.

— Патрони в ящику під столом, — сказав їм услід Димка. — Беріть побільше.

І Олег мимоволі пригадав колись прочитане про патрони, про снайперів, про партизанів у книгах про Велику Вітчизняну. Вона закінчилася понад тридцять років тому і знову розпочалася для них — хлопчаків повоєнних літ, почалася несподівано і страшно в мокрому осінньому лісі під Брянськом, який знав і пам’ятав війну: ще досі колгоспні хлопчики знаходять то стріляну гільзу, то іржаву каску. Що ж, можливо, сьогодні до їхніх “трофеїв” додадуться й інші — новіші…

Раф сидів на табуретці біля генератора, що гудів, і читав Чіні, смішно ворушачи губами: напевне, перекладав текст. Американський детектив Леммі Комен успішно боровся з гангстерами ось уже сімдесят сторінок, а сто двадцять, що залишилися, манили Рафа нерозкритими таємницями, відволікаючи його і від відтвореного часу, і від свого реального. Він забув, що через півгодини має змінитися.

Увійшовши в сарайчик, Старков передусім поглянув на датчик: стрілка немовби заклинилася на червоній рисці. На екрані осцилографа текла рівна зелена лінія: на кілька поділок вище розрахункової. Поле не зникло, однак напруга його виросла разів у півтора. Старков, чесно кажучи, і не надіявся на таку вдачу, коли ще планував дослід. Але він не чекав і тієї біди, яку принесла негадана удача.

Коли б його тепер спитали, знаючи про можливість “пришельців” з минулого, розпочав би він дослід чи ні, — Старков не замислюючись відповів би: ні, не розпочав би. Хтозна, чим загрожує пришестя “гостей”! Може, вони зникнуть так само, як з’явилися. А може…

— Чому так рано? — поцікавився Раф, відриваючись од книги. — Крамниця зачинена?

— Зачинена, — сказав Олег. — Дорога до неї перекрита.

— Землетрус? — зіронізував Раф. — Лісова пожежа? Чи річка Незнайка вийшла із берегів?

Старков поморщився:

— Не час блазнювати. Біда, Раф…

Раф шпурнув книгу на підлогу і підвівся.

— Що сталося, шеф?

— На дорозі застряв грузовик з гітлерівцями, — випалив Олег.

Раф образився:

— Хто з нас блазнює?

Ситуація і насправді була комічна: Старков усміхнувся, сказав поквапно:

— Олег не жартує. Гітлерівці справді з’явилися з минулого. Ті ж, що нишпорили колись у цих лісах.

Раф був ввічливим хлопцем. Ввічливим і небагатослівним. Коли він щось достоту не розумів, то ставив запитання, як правило, найточніше і найпотрібніше.

— Поле? — запитав він.

І Старков вкотре здивувався з його здатності сприймати всерйоз те, що інший вважав би нерозумним і грубим розігруванням.

— Поле, — підтвердив він. — Несподіваний “подарунок” тридцятирічної давності. Несподіваний і небезпечний.

Але Рафа, здавалося, це не схвилювало.

— Ви не передбачали такого ефекту?

— Ні, — сказав Старков.

Йому не хотілося устрявати в теоретичні міркування, та й часу не було, але від Рафа так просто не відкараскаєшся: він повинен спочатку все для себе з’ясувати — детально і точно, а потім прийняти рішення.

— А якщо вимкнути поле? — допитувався він.

— Не знаю, не знаю, — швидко сказав Старков. — Не виключено, що штучне вимкнення поля прибере зворотний час, але ефект “гостей” може й не зникнути, — і подумав, що назва цілком пасує до випадку. Треба буде згодом “узаконити” її. І усміхнувся про себе: про що ти думаєш, телепню учений, коли поряд — небезпека, не з детектива, кинутого на підлогу, а найсправжнісінька, безжалісна, здатна стріляти.

— Закінчуй розпитувати, Раф, — відрізав він. — Будемо живі, все пояснимо. Не можна випускати їх із сфери дії поля: тоді, найімовірніше, вони разом з ним і зникнуть.

— Добрий доказ вдалого експерименту, — чи то серйозно, чи жартома промовив Раф.

Старков стримався. Дуже хотів дати волю якщо не рукам, то словам, але стримався: не час сваритися. Нехай говорить що хоче: хлопчисько, шмаркач. Розумний, здібний, але — все-таки хлопчисько, до того ж з гонором. Напевне, для нього цей день буде найскладніший — смішками не відбудешся.

Старков стримався, але Олег не любив і не вмів ховати емоції. Він рвонувся до Рафа, схопив його за комір штормівки.

— Думаєш, що ти найрозумніший, негіднику, — захлинаючись крикнув він. — Там Димка сам, а ти тут питаннячка задаєш…

Старков узяв його за руки, потягнув на себе:

— Не роби дурниці. Ходімо звідси. Час дорогий.

Олег неохоче відпустив Рафа, повернувся і попрямував до виходу. Раф обсмикнув штормівку, пішов услід, на