Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

не вибираючи дороги. Все одно довкола як у пісні: “Вода, вода, кругом вода”. І холодні краплі по обличчю, і в чоботях підозріло хлюпає, і якщо у Старкова нежить, то Олег давно вже мав би схопити запалення легенів, тонзиліт, радикуліт і ще з десяток хвороб, які викликає надмірна кількість води, що падає з неба і хлюпає під ногами.

Вони самі зголосилися поїхали із Старковим, ніхто їх не примушував, не умовляв. Якось після лекцій Старков підкликав їх і запитав ніби між іншим:

— Куди на практику, хлопці?

— Не знаю, — знизав плечима Олег. — Може, в Новосибірськ, в інститут ядерної фізики…

— Чи варто… — Старков поморщився. — Проторена стежка.

— А де непроторена?

— Хоча б у мене…

Це не було самовдоволеним вихвалянням. Старков мав право так говорити. Що ж, він пізно почав: завадила війна. У сорок другому сімнадцятирічним хлопцем пішов у партизанський загін, а в сорок п’ятому, уже майором діючої армії повернувшись із Берліна, вступив на фізфак у МДУ. Отак і йшов у науці — із запізненням на чотири воєнних роки (знову чотири: ну нікуди не втекти від цієї цифри!), аспірантура, кандидатська, потім років десять мовчання і — блискуча докторська дисертація, в якій він відхилив завісу таємниці горезвісної часової координати. Через два роки він уже теоретично обгрунтував її, прославивши своє ім’я у скупому на захоплення світі фізиків. І знову мовчання: Старков розробляв експеримент, яким хотів підтвердити теорію, що здавалася майже фантастичною.

Потім уже, коли вони їхали у Брянськ, повантаживши на залізничну платформу генератор і деталі екранів-відбивачів, Старков пояснив причину своєї таємничості:

— Дещо готове, а що — невідомо. Не хочу заздалегідь збуджувати вчену братію. Не вийде — змовчимо, спишемо, мовляв, перша чарка колом…

“Перша чарка” насправді пішла “колом”. Старков хмурився, гримав на хлопців, але, здається, змирився з невдачею.

— Повернемося в Москву, допрацюємо. Ідея правильна, а десь спотикаємося. Помізкуємо взимку, а наступного літа знову сюди. Гаразд?

— Гаразд, — похмуро говорив Олег. — Куди ж ми тепер від вас подінемося…

Діватися і справді було нікуди: намертво затягло. Здавалося, вони не гірше за самого Старкова розбиралися в теорії зворотного часу, щось самі вигадували, щось рахували.

— Недаремно я вас у цю аферу втягнув, — радів Старков. — Здається, з вас будуть люди.

— А диплом? — гарячкував Димка. — У нас диплом на носі!

— Вважайте, диплом готовий: залишилося тільки сісти і написати — це вже нескладна справа…

У нього все було “нескладною справою”: перерахувати режим роботи генератора, визначити параметри поля, настроїти екрани.

— Раз-два — і готово! Не сумуйте, хлопці: всі кулі повз нас…

Дурна приказка, яку партизанський політрук Старков залишив фізикові Старкову, здавалося, вирішувала будь-яку проблему. “Всі кулі повз нас!” — значить, усе владнається, все буде “гаразд”. Він просто заражав своїм шаленим оптимізмом навіть там, де і приводу не було для цього. Іншого разу Олег ловив себе на думці, що потихеньку перетворюється на такого собі бадьорого піонера: “Ми всі гори звернемо, якщо дуже захочемо”. Розумів безглуздість цього нічим не виправданого оптимізму, розумів дуже добре, але протистояти йому не міг.

Є такий термін: гіпноз особистості. Так от особистість Старкова була настільки “гіпнотична”, що для сумнівів аж ніяк не залишалося місця. А чесно кажучи, і часу: робота з’їдала весь убогий запас, відпущений людині на добу, мінус вісім годин на сон.

Олег усміхнувся: ну що ще можна вигадати? Кіно в лісі немає, танців теж. Найближче село — сім кілометрів пішки. Влітку ці сім кілометрів не раз долали: подивитися кінофільм у клубі чи просто згадати, що є на білому світі ще щось, крім лісу і фізики. “Лісової фізики”,— жартував Старков. Він і цей лісовий закуток вибрав тому, що колись тут воював. Село, куди вони бігали в клуб, тоді було центром, де зустрічалися зв’язкові, звідки йшли депеші на Велику землю і де навіть староста був партизанським висуванцем. Яка погода стояла тоді, Олег не знав. Теперішня була більш ніж нестерпна. Такі умови життя повинні дорівнюватися до особливо важких, тут не обійтися без підвищених коефіцієнтів, усіляких там “колісних”, “північних” — і півлітра молока щоденно за шкідливість.

По молоко ходили по черзі в те ж саме село — раз на тиждень. По молоко, по картоплю, по хліб, по м’ясо і — так далі за прейскурантом місцевого сільпо. Прейскурант був невеликий, доводилося дечим розживатися у колгоспників: чотирьох відлюдників поважали тут за стійкість і “незрозумілість”; жаліли і завжди охоче їм допомагали.

За чотири місяці вони, здається, перезнайомилися з усіма в селі; добре, що дворів тут було небагато — десять чи дванадцять. Олег подумав, полічив, згадав: авжеж, дванадцять дворів, сільпо і маленький клуб з кіноустановкою — це й усе. Центральна садиба колгоспу містилася подалі, кілометрів за п’ять від села. Що й казати, там і крамниця краща, і людей більше, та тільки фізики туди не ходили. Далеко і немає сенсу. А продукти — ось вони, повний ліс. Бери рушницю і стріляй. В Олега була старенька тулка. Димка франтував дорогою іжевською двостволкою. Старков володів істинною скарбницею — карабіном. А Раф полювання не визнавав.

— Я в душі вегетаріанець, — казав він. — У мене на божу тварину рука не підіймається.

— Звичайно, — говорив уїдливо Димка, — виделку і ніж ти ногою тримаєш. Еквілібрист…

До речі, про полювання: погода погодою, а завтра треба було б піти постріляти, тим більше, що після перенастроювання екранів Старков цілий день новий режим рахує. Отже, карабіна дасть. Та і як не дати: Олег стріляє, як майстер, давно норматив виконав. Старков сам не раз говорив:

— Ти у нас — супермен, брат. Тобі слід не часом, а конем керувати. З кольтом на стегні… Он ту шишку бачиш? Зіб’єш її одним пострілом?

Олег не відповідав, скидав карабін, прицілювався — бах! — шишка зникала з гілки, десь за деревами падала на траву.

— Молодець, ковбой, — хвалив Старков. — Воював би тут зі мною — в загоні б тобі ціни не було. А посидимо ще