Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

радувало, що реальність реальна. Вагома, груба, зрима, як сказав поет. Ніяких тобі містик, ніяких тобі домовиків і відьом, флейти, тільки флейти, а мітла слугує лише для прибирання сміття. Все міцно в цьому світі. Матерія, як і має бути, первинна. А дух вторинний.

Так, але куди цей дух його вабить?

Вадим зловив себе на тому, що машинально крокує мокрою податливою стежиною до болотистого поля, де колишні Вони з великої літери (а нині — вони з маленької) здійснили якось чергову капость, зрізавши квіти. І хоча б сьогодні хто-небудь здогадався, виправляючи становище, принести Вадимові букетик, поставити в склянку з водою— як пам’ять про Нездійсненне… Ні-і, вони гуманісти. Вони не стануть нагадувати про Нездійсненне, це буде немилосердно, не того їх навчає милосердна наставниця.

А все-таки, нащо він туди іде? Нічого цікавого там не залишалося, а “Пейзаж без квітів” уже написано, покладено в папку для малюнків. Непоганий етюд вийшов.

Розмірковуючи, Вадим все ж ішов та йшов, намагаючись не зачепити колючі лапи якихось кущів, що ростуть одразу біля стежини, йшов просто так, бо, гостро зажадавши творчості, він ще не знав, що стане писати: виїздити збирався, натури для етюдів не наглянув. Тепер він заверне за кущі, пройде болотистим полем — туди, ближче до лісу. І напевне щось виявить. Галявинку яку-небудь. Чи дерево. Однаково що. З ним так і раніше бувало: щось виштовхувало з рівноваги, довго не писалося, а потім починало тягнути до полотна чи картону, і тут — Вадим з досвіду знав — варто взяти в руку пензель, вуглину чи олівець і просто розпочати.

Він вибрався нарешті на поле, повернувши за кущі і (знову без багатокрапки не обійтися!)… завмер, ошелешений, боячись необережним жестом злякати побачене, мовчав, тому що не міг говорити, не знав, що говорити.

— Ну що ж ви? — сказала Тая. — Розкладайте свій ящик, я не кам’яна.

Вона стояла посеред острівця бузкових квітів, що невідомо як і коли знову виросли на старому місці, стояла, по пояс пірнувши в них, і квіти погойдувалися на довгих стеблах, повернувши свої дзвіночки до сонця, до тепла. І оберемок тих же квітів відтягнув їй руки, вона притискала його до грудей, зціпивши пальці замком — для міцності, і обличчя тонуло в квітах, а легкий і теплий вітер куйовдив їй волосся, гнав на очі, завішуючи, а вона тільки те й робила, що струшувала головою, щоб прибрати їх — адже руки зайняті, а треба бачити Вадима, його дурну фізіономію з мимовільно відкритим ротом. Він так і стояв — дружиною Лота, закам’янівши. Згадував знайоме: цього не може бути, тому що не може бути ніколи.

— Скоро ви? — Тая перехопила оберемок знизу, рукою, що звільнилася, впоралася нарешті з волоссям. — Я так довго не простою, попереджую.

— Але чому? — розпочав Вадим, і Тая засміялася, не дослухавши, не давши йому доказати.

— Було ж пояснення, Вадиме Миколайовичу. Прекрасне, до речі, пояснення: тому що тому. Пишіть-пишіть, це ваша справа. Все інше — моє…

А у вітальні діда Василя Вітько і Колюн вбили в стіну залізний костиль, на якому незабаром висітиме написана Вадимом картина. Так наказала Тая.

В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ
(Повість)
1

Олег стомився. Нарешті вибрався на вузьку просіку, перекриту чорно-білим шлагбаумом поваленої берези. Ще півгодини — і він буде вдома. Зупинився, запалив, ховаючи в долонях синій вогник запальнички.

Дощ, що мрячив з ранку, раптом вщух. Цікаво, чи надовго — на годину, на день?

Олег відкинув промоклий капюшон штормівки, сів на повалений стовбур, з насолодою затягнувся кислуватим димом “Паміра”. У радіусі ста кілометрів кращих цигарок не було, та й навіщо кращі? А піжонська Москва з її “Кентами” і “Пелмелами”, далека і нереальна Москва, — не більш ніж приємний спогад про чиєсь чуже життя. Про життя веселого хлопця на ім’я Олег, який ось уже четвертий рік вивчає фізику в МДУ, любить бокс, і гарну музику, і гарні фільми з гарними актрисами, і не дурень випити чого-небудь з гарною назвою…

Авжеж, яке гарне життя у цього хлопця, яке заманливе, яке захоплююче! Йому тільки позаздриш…

Олег сидів на мокрому стовбурі, палив “Памір”, заздрив потихеньку. Знову замрячило, дощ надовго повис у червоно-жовтому оголеному лісі: холодний жовтневий дощ у холодному жовтневому лісі. Жовтень — четвертий місяць практики. Ще два тижні — і нереальна Москва стане рідною і реальною. А примарним і чужим стане цей ліс на Брянщині, сторожка в лісі, до якої півгодини ходьби — і старковський генератор часу, що так і не зумів прорвати бар’єр між днем сьогоднішнім і вчорашнім, непереборний бар’єр, який виріс на осі четвертого виміру.

Олег усміхнувся з кумедного збігу: четвертий місяць четверо фізиків намагаються пройти назад четвертим виміром. Коли б змінити одну з “четвірок”, можливо, і вдалося б великому Старкову довести справедливість своєї теорії про функціональну оборотність часової координати. Але великий Старков, обтяжений невдачами і нежиттю, не вірив у фатальність цифри “чотири”, сидів у сторожці, вкотре перевіряючи розрахунки. Безглуздо, все безглуздо: розрахунки правильні, теорія красива, а часове поле не з’являється. Вірніше, з’являється — на якісь частки секунди! — і летять екрани-відбивачі, розставлені по колу з радіусом у кілометр, а центр його — у тій самій сторожці, де тепер сопе злий Старков, де Димка і Раф продовжують нескінченний (майже чотиримісячний) шаховий матч, куди Олег добереться за півгодини, не роздягаючись, впаде на розкладачку і — спати, сон до ранку, важкий і міцний сон дуже втомленої людини.

Настройку екранів вивіряли по черзі приблизно двічі на тиждень. Два пі ер — довжина кола з радіусом у кілометр, — шість з чимось кілометрів, та ще кілометр туди і кілометр назад, і по сорок хвилин на кожний екран: ось вам п’ять втрачених годин від обіду до вечері. І так — четвертий місяць…

Олег викинув недокурок, підвівся, насунув капюшон, пішов мокрим килимом із жовтого опалого листя, мокрою чорною землею, калюжами,