Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

хіба йому ніколи не здавалося, що він і співає правильно, мелодійно — особливо у ванній кімнаті, коли ванна водою налита? Тоді чомусь голос чується особливо чистим і сильним — що твій Карузо. Тим часом та, на якій Вадим мало було не оженився, роздратовано йому говорила: якби ти себе чув — удавився б.

Якби чув.

Чи не так із флейтою?

Але чому він не міг закінчити мелодію, коли вони з’явилися на вулиці?

А коли як слід подумати? Чи хотів закінчити? Чи не тоді у підсвідомості випливла легенда про щуролова-месника, і так солодко було почувати і себе ним.

А чому вони з’явилися напівроздягненими?

Ну тут уже Тая має рацію: тому що тому. З тим же успіхом можна з’ясувати подробиці про діатезну стійкість Костянтина. З’явилися — і все тут. Спекотно було.

А те, що відьмою себе називає, так утішно ж їй відьмою уважатися. Он скільки таємничості вона на себе напускає! Теж свого роду жіноче кокетування, вдало здійснене бажання подобатися.

Вдало?

Ще й як вдало, не треба кривити душею. Все у ній Вадима приваблювало, і її таємничість не на останньому місці була.

Але треба бути чесним із собою до кінця: з чого ти взяв, що сам їй сподобався? Приборкай гординю. Вона сестра милосердя, турбота її про твій горезвісний талант не більш ніж звичайне милосердя. Якщо воно звичайним буває.

Трохи ужалений, навіть прикро вражений, підвівся, закинув за спину етюдник, стільчик свій улюблений прихопив. Це ще баба надвоє казала: хто кому подобався, а хто кому — ні. Поживемо — побачимо.

А працювати не вона наказала — самому хочеться.

З порожньої кімнати чувся спів. Зінаїда старанно виводила тонким і ламким голоском: “Калина красная, калина вызрела. Я у залеточки характер вызнала. Характер вызнала, характер — ох какой! Я не уважила, а он пошел с другой…” Музичним акомпанементом до співу було шльопання ганчірки по підлозі і звук води, що булькала, коли Зінаїда викручувала ганчірку.

Гарна пісня, подумав Вадим. Цікаво, вдумується Зінаїда у слова чи так співає — за інерцією, слова для неї, як мелодія для Вадима: необов’язкове доповнення до пісні?

У вітальні Вітько і Колюн займалися досить дивною справою. Вітько стояв на стільці навшпиньки і прикладав до обшитої дошками стіни здоровенний залізний костиль. Прикладе — запитає:

— Так?

Колюн внизу задумливо голову набік схилить, придивиться, прицмокне засмучено:

— Ні-і.

“Ні-і” — це в них, у друзів, спільне. Вадим згадав, як точно так же Вітько відповідав на його розпитування про улюблений шкільний предмет.

— А може, так? — з надією запитував Вітько.

Колюн хитав головою.

— Ні-і.

— Вище, чи що?

— Трішки.

— Так?

Колюн довго дивився на костиль, потім — не без сумніву в голосі — зробив висновок:

— Бий! — І простягнув Вітькові молоток.

Вадима вони обидва не помітили. Тоді він сам про себе нагадав:

— У чому проблема, громадяни?

Вітько і Колюн водночас повернули до нього голови, деякий час дивилися на Вадима, наче не розуміючи: а що ж він тут робить?

— Костиль забиваємо, — сказав нарешті Вітько.

— Навіщо?

— Картина тут висітиме.

— Яка картина?

— Ваша.

— Яка картина? — уже роздратовано повторив Вадим. — Немає у мене ніякої картини.

— Яку намалюєте, — терпляче пояснив Вітько, а розумний Колюн кивнув, підтверджуючи слова друга.

— Коли намалюю?

— Може, сьогодні, може, завтра. Тая наказала забити костиль.

Перебуваючи від Таї на відстані, Вадим випадав із зони дії її чар і тому дозволив собі обуритися самоправством.

— А звідки вона взяла, що я залишу картину тут? Я її в Москву одвезу.

— Ні-і, — сказав Вітько. — Картина повинна у діда Василя висіти. Тая так наказала.

Просто заклинання якесь: “Тая наказала”.

Гаразд, не буде він пажів засмучувати: нехай забивають свій костиль. Та й що приховувати, адже хотів він вдалий етюд повісити на дачі…

— Тож хай щастить вам, працівники, — помахав їм рукою і пішов далі.

На терасі, на підлозі, притулившись до стінки, спав Костянтин. Обличчя його було у варенні. Варення підсихало кіркою, і Вадим подумав, що діатеза у малюка не буде з простої причини: діатез до корости не пристає.

Занедбали дитину, подумав він і закричав:

— Зінаїдо!

Вона безшумно виникла на порозі з ганчіркою, якою мила підлогу, у руці.

— Що таке?.. — Побачила брата, який навіть від крику Вадима не прокинувся, заголосила: — Ох, ти лишенько моє гірке!

Схопила братця, потягла його сонного у дім — до умивальника. Крикнула вже з коридора:

— Не хвилюйтеся, Вадиме Миколайовичу, зараз я його вмию і на ваше ліжко покладу.

Не хвилюйтеся. А хіба він хвилювався? Вадим здивовано відзначив, що стан здоров’я — як, до речі, і зовнішній вигляд братця Костянтина — йому і справді не байдужий. Почуття нове для Вадима.

Уже підходячи до хвіртки, вирішив перевірити підозру, що раптово виникла. Скинув на траву етюдник і стілець, чомусь навпочіпки прокрався назад, обігнув будинок. Так і є! Алики, працюючи лопатами, засипали принесеною в ручних носилках землею вчорашню яму-пастку. А князь Дмитрій, голий по пояс, розмашисто, вміло косив косою кропиву і лопухи, приводив ділянку діда Василя в порядок.

Вадим не став себе виявляти. Він заздалегідь знав, що від них почує: “Тая наказала”.

Побути на самоті — мрія, що її так леліяв Вадим, була порушена, від башти із слонової кістки залишилися мальовничі уламки, які діловито розгрібали члени Таїної рятівної команди. Нова реальність не дратувала Вадима. Навпаки, навіть подобалася. Хотілося знати, що буде далі. І особливо