Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Тут дівчина посміхнулася на повну силу і, як писалося в старих амурних романах, Вадим був убитий наповал. Посмішка у неї… Нащо даремно розстроюватися! Вадим надто добре пам’ятав її посмішку, так і не дописану ним — там, біля сосни.

— І напевне, вирішили, що пастух — ви?

— А хто ж? — Вадим ще приндився.

— Хто? — дівчина встала, мов спурхнула, хоча пташине дієслово тут викликало в уяві щось крихітне, “колібрі-подібне”, а дівчина на зріст з Вадима була. І все ж саме спурхнула, чи, коли хочете, злетіла, — легко і плавно, І промчалася кімнатою, обдавши Вадима прохолодним вітром, підбитим її широкою спідницею. — Дід Василь, ось хто. Той самий, що цю флейту знайшов.

— Ви що, знали про неї? — Вадим остаточно збився з пантелику.

— Знала? Можливо. Не пам’ятаю. Дід говорив щось, але я маленькою була, пропустила повз вуха. Але він же її ховав? — напівзапитання, напівствердження.

— Ховав, — зізнався Вадим, як у крадіжці викритий. Що з ним робилося — зрозуміти не міг. Не він це був, хтось інший, анітрохи не схожий на “залізного художника”, як його знайомі називали.

Вона сіла на підвіконня, вперлася в нього долонями, дивилася поверх Вадима — на одвірок. Що вона там угледіла — незрозуміло. Потім різко перевела погляд на Вадима, запитала, мов вистрілила:

— Ви любите логічно розмірковувати?

І повірте: Вадим мав право вимовити:

— Ви — відьма?

І отут вже вона перестала стримуватися, розсміялася вголос, відкинувши назад голову, наче неймовірно важке волосся тягнуло її за вікно.

— Відьма? — Вона, схоже, любила перепитувати, даючи собі час подумати, не кваплячись, знайти відповідь — єдину, точну. — Мабуть… Ви — друга людина, хто мене відьмою назвав.

Вадим неждано відчув певний укол ревнощів — почуття, чужого для нього, взагалі незнайомого.

— А хто перший?

— Дід Василь. Він обіцяв зробити мені мітлу, щоб я літала над селищем.

— Зробив?

— Не встиг.

У її голосі чулися і жаль, що не встиг дід Василь змайструвати літаючу мітлу, і віра, що якби він пожив іще — літала б вона тепер над селищем, неодмінно літала б: не існувало неможливого для діда Василя.

— Він діда Василя обікрав, знаєш, Таю?

Вадим здригнувся від несподіванки. Зінаїда сиділа на ліжку, спустивши на підлогу босі, всі в подряпинах ноги і сердито дивилася на Вадима. Він не помітив, як вона прокинулася, а якщо чесно, то й забув про неї з Костянтином. Хлопченя прокидатися не поспішало, гучно посопувало з-під куртки.

Тая — так ось як звали дівчину! — не дивлячись, відмахнулася від Зінаїди.

— Знаю. Нехай.

І Зінаїда затихла, склала долоньки на гострих колінцях, мов відмінниця на уроці, тихенько слухаючи чужу розмову.

— У вас гарне ім’я, — сказав Вадим. Покатав його в роті, як крижинку: — Та-ая.

Вона знову усміхнулася. Розпочавши — “відмерши”, як у дитячій грі, — вона вже не стримувала себе, не грала в гранд-даму:

— Відьомське… — І, схопившись з підвіконня, наказала слухняній помічниці: — Час будити хлопців. Чуєш, Зінаїдо?

Зінаїда покірно встала, як вічна чергова по класу, пішла в їдальню.

— Нехай Костянтин спить, — сказала Тая. — Він сонько, і це корисно. Підемо і ми, Вадиме Миколайовичу, — не втрималася, додала хитро: — Півень проспівав, час чаклунства закінчився.

Відзначив машинально, що його ім’я Таї відоме — у Зінаїди спитала? — він слухняно відреагував на хитре доповнення:

— А флейта?

— Що флейта? Залиште її. Вона вам більше не знадобиться.

— Тут залишити?

— Можна тут. Потім ви покладете її на місце, звідки взяли, і все зробите, як було. Поспішаймо, Вадиме Миколайовичу, мої хлопці вже прокинулися. Я познайомлю вас.

Сказано: “мої хлопці”.

Не “адідасівські”, не якогось невідомого “мозку” — клону, про зустріч з яким наївно мріяв Вадим.

Її хлопці!

І Вадим, чесно кажучи, і не уявляв уже, що може бути інакше, не пам’ятав, не хотів згадувати, що ще вчора він її до уваги не брав, нарікав безсловесною лялькою. Та мало що вчора було! Вчора він про ранкову першу електричку як про порятунок мріяв.

Різнооку Зінаїду Вадим уже мав щастя знати особисто. Решта п’ятеро, крім сонька Костянтина, вільною шеренгою стояли уздовж стіни в їдальні, як на дипломатичному рауті. Однак здавалися дещо зніченими, скутими — не в стилі подібних раутів.

— Ось, — сказала Тая, — рекомендую, — і повела навколо величним жестом, представляючи всіх разом.

Вадим пішов уздовж шеренги таким собі весільним генералом. Він не знав, як почувається генерал у таких випадках, але сам почувався погано: церемонія мала вигляд надто офіційної. Офіційність підкреслювала сувора Зінаїда. Вона виховано і скромно йшла позаду. Так міністр закордонних справ супроводжує якого-небудь надзвичайного і повноважного посла, доки той, сяючи казенною усмішкою, мне руки членам міністерського кабінету. Втім, Вадим для них і був свого роду послом — чужої і далекої країни, яку нехай і мимоволі, але довелося визнати.

Першим у “строю” виявився десятирічний мовчун у тренувальних штанах. Вигляд заспаний, скуйовджений, невмитий.

— Дима, — назвався він.

— Тезки, значить?

— Ще чого! — сварливо сказав Дима. — Дмитрій я… — Він чітко виділив в імені літеру “и”: по-старовинному, по-князівському.

— Дмитрій він, — виразно повторила Зінаїда: мовляв, як ти простих речей не вловлюєш? Був же Дмитрій Донський, наприклад.

— Вибач, — сказав Вадим. — Помилився.

— Нічого, — кивнув князь, вибачаючи. — Буває.

Наступними — за рангом чи за ранжиром? — стояли двоє у кольорових трусиках. Плавці-лазутчики…

— Цих знаю, — повідомив Вадим. — Мав честь…

— Так ми ж не ручкалися, — сказав старший. Простяг долоньку: — Вітько я. Кочерженко. За паспортом — українець.

— Базікаєш багато, — сердито обірвала його Зінаїда. — Який ще паспорт вигадав? Тобі до нього дев’ять років рости.