Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов
Вадим не боявся. Навмисне загрібаючи траву босими ступнями, як ковзаняр чи лижник, він дійшов до огорожі, зайняв позу, яку мав на увазі, коли уявляв флейтистів — адже живцем він їх не бачив! — і заграв, замружившись. Він зараз не думав про те, що збудить усе селище, що сусіди, які прокинуться до світанку, віддадуть його анафемі, а то і в міліцію відведуть. Він грав, забувши про все, він зараз не був художником, членом МВСХа Вадимом Тавровим, але перетворився на музиканта без імені і без звання, без роду і племені, в юного флейтиста з довгими, до плечей, кучерями, в оксамитовому колеті, у різноколірних панчохах, у береті з пером і в срібних черевиках з золотими пряжками. “Это било у моря, где ажурная пена, где встречается редко городской экипаж…”
Найдивніше (це чомусь зовсім не дивувало Вадима), — він, як йому чулося, саме грав, а не дудів безглуздо, що треба було чекати від людини, яка не тримала в руках нічого складнішого за піонерське горно. Він грав, легко перебирав пальцями, і тиха, як і досі, ледь хриплувата (стара, мабуть, флейта, не встиг її дід настроїти) мелодія линула над полем, і над лісом, і над вулицею, забиралася у відчинені вікна будинків, жила в тісних і жарких від нічного дихання спальнях, закрадаючись у передсвітанкові теплі сни, але нікого, напевне, не могла розбудити — такою, повторюємо, тихою була, вкрадливою, ніжною. І, можливо, тільки ледь-ледь змінила вона ці сни, пофарбувала їх у яскраві і радісні кольори, додала сонця і світла, і, як не дивно, міцності додала усім тим, кому не призначалася. А кому призначалася…
І тоді Вадим, не відриваючи од губів вишневого мундштука, продовжуючи тягнути п’янку до одуріння мелодію, раптово розплющив очі — підштовхнуло його щось? — і побачив дивну, неймовірну, фантастичну процесію, що йшла вузькою вуличкою селища. Попереду, примруживши очі й усміхаючись щасливо, йшла — вірніше, пливла, ледь торкаючись трави босими ногами, недавня дівчина в сарафані-розмахайці, і її довге, гаряче на сонці волосся летіло за нею, як вогненний прапор незнаної Вадиму держави. Позаду, відставши од неї на крок, пліч-о-пліч йшли двоє “адідасів” — в улюблених синіх маєчках, але без джинсів, в самих плавках і теж босоніж. Потім йшли лазутчики-іхтіандри, семирічний і п’ятирічний, в кольорових трусиках, тільки сухих поки що, і молодший — як і тоді, біля квітів, — тримався ручечкою за холошу старшого. Слідом тупав голий по пояс, але в дорогоцінних своїх тренувальних шароварах десятирічний супутник “адідасів” — з першого, так би мовити, явлення їх Вадимові. І йшли позаду сестриця Зінаїда із братиком Костянтином: вона в тому ж сарафанчику, що немов зрісся з тілом і не мав кольору; він — голий, шоколадний, умитий, з пальцем у роті. І що незрозуміло: всі, як і дівчина, ухитрялися — і непогано в них це виходило, рівнесенько! — іти з заплющеними очима, наче і не прокидалися вони ще, наче бачили дивний до неможливості сон, у якому найзліший ворог грав на флейті, і міцна нитка мелодії притягувала їх до нього, мов у старій-старій казці про щуролова. Там теж була флейта, і юний музикант, і прекрасна дівчина, і неслухняні злі діти.
Вадим силкувався відірвати флейту від губів і не міг. Щось жахливе відбувалося з ним. Не він тримав флейту, а вона його, і він лише покликаний був — не знати чиєю волею! — дограти музику до кінця. Він стояв, немов прикутий, біля огорожі, напружуючи легені і ясно відчуваючи, як, незважаючи на ранковий холодок, сорочка стала мокрою від поту і неприємно прилипла до спини, і страшно затекли руки, і губи скорчувало, задерев’яніли вони. І жах — тваринний страх, який заледенів у грудях, заповнив його всього, — від заподіяного — не ним заподіяного, не Вадимом, у тім-то й суть! — чітко тримав, паралізував волю, перетворював його на механічну ляльку, яка тільки й могла дудіти і дивитися, як діти, що сплять, входять у хвіртку, ідуть, ледь погойдуючись у такт мелодії, підіймаються східцями на терасу, ховаються за дверима. І як тільки Зінаїда затягла в будинок братика, темне Щось, яке цупко тримало Вадима, одразу відпустило його, і він, негайно відірвавшись від флейти, мимоволі з огидою жбурнув її на траву.
Селище спало.
Нікого не збудила мелодія, нікого, крім тих, хто вважався ворогами Вадима. Чи не правда, дивна вибірність? Та що вибірність! Усе дивно, щоб не сказати більше. Мав рацію напис на ящику: небезпека крилася в ньому, не відома нікому, страшніша від передбачуваного газу у передбачуваному балоні. Що газ! Зрозуміла річ. А чарівлива флейта незрозуміла, неймовірна, неможлива! Вадим був готовий прийняти без вагань стару обскурантистську формулу: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Але ж було. Адже — повна хата дітлахів, які невідомо чому вилізли із м’яких ліжечок і з’явилися на поклик дудки. Щуролов помстився місту. Там теж був клон, вірніше — клан, тісне братерство ситих бюргерів, які не визнали чужака. Вадим помстився селищу, помстився клону. Вони — ного полонені, можна радіти.
Хотілося плакати. Від безсилля перед Невідомим, Незнаним, Небувалим. Щось надто багато великих літер. Вони видають існування в сучасній людині епохи НТР найдавніших інстинктів, що беруть початок у неоліті чи палеоліті — не сильний Вадим у науці! — змушують його, людину, що, як відомо, звучить гордо, вклонятися, зовсім втративши гордість, усіляким ельфам, тролям, лісовикам і домовикам, вірити у змови і намовлення, приворотне зілля, чаклунство і ворожбу, не сумніватися у правдивості легенд і казок — ну хоча б про щуролова.
А чого в ній сумніватися? Подудів у чарівливу флейту — всі дітки у полоні. Просто і надійно.
Але чому саме ці?
Безглузда істота людина! Вадим стояв біля огорожі, дивився на флейту,
