Вежа блазнів - Анджей Сапковський

Шарлей, який блискавично впорався з досить малою — адже ж пісною — порцією, просторікував, роблячи дуже мудрі міни.

— Стосовно одержимості дияволом, — казав він, — висловлювалися різні авторитети. Найбільші з них, котрі, не смію сумніватися, вельмишановним братам також відомі, це святі отці і доктори Церкви: головним чином Василь, Ісидор Севільський, Григорій Назіанський, Кирило Єрусалимський і Єфрем Сирієць. Вам, мабуть, також знайомі праці Тертулліана, Оригена і Лактанція. Чи не так?

Деякі з присутніх у трапезній бенедиктинців активно закивали головами, інші — голови опустили.

— Але це досить загальні джерела знання, — пояснював далі Шарлей, — а тому поважний екзорцист не може обмежувати своє пізнання тільки ними.

Ченці знову закивали головами, старанно виїдаючи з мисок рештки каші і соусу. Шарлей випростався, відкашлявся.

— Я, — сповістив він не без гордості, — знаю «Dialogus de energia et operatione daemonum» Михайла Пселла. Напам'ять знаю уривки з «Exorcisandis obsessis a daemonio», праці авторства папи Лева III, і це воістину прекрасно і корисно, коли намісники Петрові беруться за перо. Читав я «Picatrix», перекладений з арабської Альфонсом Мудрим, ученим королем Леона і Кастилії. Знаю «Orationes contra daemoniacum» і «Flagellum daemonum». Знаю також «Книгу таїнств Єноха», але тут хвалитися нічим, її всі знають. А от мій асистент, відважний магістр Рейнмар, вивчив навіть сарацинські книги, хоча усвідомлював ризик, що його несе із собою контакт із поганським чаклунством.

Рейневан почервонів. Абат прихильно усміхнувся, сприйнявши це як вияв скромності.

— Достоту, — виголосив він, — бачимо, учені ви мужі і бувалі екзорцисти. А цікаво, багато чортів у вас на рахунку?

— Щиро кажучи, — Шарлей опустив очі, скромний, як клариска-послушниця, — з рекордами мені не зрівнятися. Найбільше дияволів, що мені вдалося за одним махом вигнати з одержимого, — дев'ять.

— Справді, — явно стурбувався абат, — це небагато. Я чув про домініканців…

— Я теж чув, — перебив Шарлей. — Проте не бачив. Крім того, я говорив про дияволів першої гільдії, а відомо ж бо, що кожен диявол першої гільдії має до своїх послуг щонайменше тридцять менших чортів. Але їх поважні екзорцисти, коли виганяють, не рахують, бо якщо вигнати ватажка, то втікають і поштуркувачі. Однак якщо порахувати всіх методою братів Проповідників, то цілком може виявитися, що я сміливо можу з ними конкурувати.

— Ваша правда, — погодився абат, але досить невпевнено.

— На жаль, — докинув Шарлей холодно і ніби трохи мимохідь, — я також не можу пообіцяти письмових гарантій. Прошу мати це на увазі, щоби потім не було претензій.

— Що?

— Святий Мартін Турський, — Шарлей і цього разу оком не повів, — у кожного вигнаного диявола брав підписаний його особистим диявольським іменем документ, зобов'язання, що цей чорт уже ніколи-преніколи не наважиться опанувати цю особу. Багатьом славетним святим і єпископам пізніше таке теж вдавалося, але я, скромний екзорцист, такого документа одержати не зумію.

— Може воно й до кращого! — абат перехрестився, решта братії також. — Мати Божа, царице небесна! Пергамент, підписаний рукою Злого? Та це ж гидота! І гріх! Не хочемо, не хочемо…

— Це добре, — спинив його Шарлей, — що не хочете. Але спершу обов'язки, потім задоволення. Чи пацієнт уже в каплиці?

— Безперечно.

— А все-таки, — раптом озвався котрийсь із молодших бенедиктинців, який уже тривалий час не зводив очей із Шарлея, — чим ви поясните, майстре, що брат Деодат лежить як колода, ледве дихає і пальцем не поворухне, тоді як майже всі вчені книги, що їх ви цитували, стверджують, що одержимий дияволом зазвичай перебуває в надзвичайному збудженні членів і що диявол через нього безперестанку балакає і кричить. Чи нема тут якоїсь суперечності?

— Кожна хвороба, — Шарлей глянув на ченця зверху вниз, — у тому числі й одержимість, є справою Сатани, руйнівника творіння Божого. Будь-яка хвороба викликана одним із чотирьох Чорних Ангелів Зла: Махазеля, Азазеля, Азраеля або Самаеля. Те, що одержимий не метається, не кричить, а лежить, немовби мертвий, доводить, що опанував його котрийсь із демонів, підпорядкованих власне Самаелю.

— Христе-Господи! — перехрестився абат.

— Однак, — набундючився Шарлей, — я знаю спосіб на таких демонів. Вони літають по вітру, а людину опановують тишком-нишком, через вдихання, себто insufflatio. Тим самим шляхом, тобто через exsufflatio, я накажу дияволу залишити хворого.

— Як же ж це все-таки може бути? — не здавався юний ченчик. — Диявол в абатстві, де дзвони, меса, требник і реліквії? Опановує ченця? Як же це так?

Шарлей відповів йому не менш гострим поглядом.

— Як навчає нас святий Григорій Великий, доктор Церкви, — проказав він суворо і виразно, — якось раз черниця проковтнула диявола разом із листком салату, зірваним на монастирській грядці. Позаяк злегковажила обов'язком молитви і знаку хреста перед спожиттям. А чи з братом Деодатом не траплялися випадково подібні провини?

Бенедиктинці опустили голови, абат кашлянув.

— Ваша правда, — пробурмотів він. — Надто вже світським бував брат Деодат, надто світським і малообов'язковим.

— І тим самим, — сухо констатував Шарлей, — став легкою здобиччю для Злого. Ведіть до каплиці, велебні.

— Чого потребуватимете, майстре? Свяченої води? Хреста? Бенедикціоналу?[210]

— Тільки свяченої води й Біблії.

* * *

Каплиця дихала холодом і тонула в напівмороку, освітленому лише слабенькими ореолами свічок і навскісним стовпом кольорового світла, яке просочувалося крізь вітраж. У світлі, на накритому полотном катафалку, лежав брат Деодат. Він виглядав точнісінько так само, як годину тому в монастирській інфірмерії, коли Рейневан і Шарлей побачили його вперше. Його обличчя було нерухомим, ніби вилитим з воску, і жовтуватим, як виварена мозкова кістка, щоки і рот — запалі, очі — заплющені, а дихання було настільки слабеньке, що аж майже непомітне. Його поклали, схрестивши на грудях руки з дрібними ранками від кровопускання, вплівши в безсилі пальці вервицю і фіолетову єпитрахиль.

За кілька кроків від катафалка, спершись спиною на стіну, сидів на підлозі величезний обстрижений наголо чолов'яга із запамороченими очима й обличчям недорозвиненої дитини. Цей богатир тримав два пальці правої руки у роті, а лівою притискав до живота глиняний глечик. Велетень раз по раз страшно шморгав носом, відривав брудний і липкий глечик від брудної і липкої туніки, витирав пальці об живіт, всаджав їх у глечик, набирав меду і підносив до рота. Після чого ритуал повторювався.

— Це сирота, підкидьок, — випередив запитання абат, бачачи незадоволену міну Шарлея. — Ми охрестили його Самсоном, бо статури і сили він відповідної. Монастирський послугач, трохи упосліджений… Але брата Деодата вельми любить, як пес за ним усюди ходить… Ані на крок не відстає… Тож ми думали…

— Добре, добре, — обірвав Шарлей. — Нехай сидить, де сидить, аби