Вежа блазнів - Анджей Сапковський

— Ну що ж, — відкашлявся Рейневан. — Ґречність зобов'язує…

— Я знав, — перебив Шарлей і зітхнув. — Я знав, що ти це скажеш. Гей, ти там! Самсоне! Грозо філістимлян! Ти голодний?

— Голодний? — Шарлей, не дочекавшись реакції, потрусив у бік здорованя шматком кишки, зовсім так, ніби підманював собаку або кішку. — На! Ти мене розумієш? На, сюди, сюди, на! Гам-гам! Ням-ням! З'їси?

— Дякую, — раптом відповів гігант, несподівано чітко й осмислено. — Але не скористаюся. Я не голодний.

— Дивно, дивно, — забурмотів Шарлей, схиляючись до Рейневанового вуха. — Звідки він тут узявся? Ішов за нами? Але ж він нібито постійно волочиться за братом Деодатом, нашим недавнім пацієнтом… Від монастиря нас відділяє добра миля, щоби аж сюди дістатися, він мав вирушити відразу ж після нас. І швидко йти нашими слідами. З якою метою?

— Запитай його.

— Запитаю. Коли настане час. А наразі для певності давай розмовляти латиною.

— Bene.[235]

* * *

Сонце опускалося над темним бором все нижче, відкурликали журавлі, які летіли на захід, почали гучний концерт жаби в болоті біля річки. А на сухому схилі на краю лісу, ніби в університетській залі, звучала мова Вергілія.

Рейневан вже бозна-вкотре — але вперше по-латинському — розповідав свою недавню історію й описував перипетії. Шарлей слухав — або вдавав, що слухає. Монастирський силач Самсон тупо розглядав невідомо що, а на його одутлій фізіономії, як і раніше, не можна було зауважити жодних поважних емоцій.

Розповідь Рейневана була, ясна річ, лише вступом до основної справи — до чергової спроби втягнути Шарлея в наступальну операцію проти Стерчів. Звичайно, нічого з цього не вийшло. Зокрема й тоді, коли Рейневан узявся спокушати демерита перспективою великих грошей — уявлення, зрештою, не маючи, звідки в разі чого взяти такі гроші. Однак проблема ця мала суто академічний характер, оскільки Шарлей пропозицію відкинув. Відновилася суперечка, в якій обидва диспутанти активно допомагали собі класичними цитатами — від Тацита до Екклезіаста.

— Vanitas vanitatum, Рейнмаре! Суєта суєт і всяко єсть суєта! Не будь запальним, гнів таїться в грудях дурнів. Запам'ятай — melior est canis vivus leone mortuo, краще живий собака, ніж мертвий лев.

— Бо що?

— Якщо ти не відмовишся від дурних планів помсти, то загинеш, бо ці плани для тебе — певна смерть. А мене, навіть якщо не вб'ють, то знову засадять у в'язницю. Але цього разу не на відпочинок у кармелітів, а до льоху, ad carcerem perpetuum[236]. Або на довголітнє in pace[237] у монастирі, що вони вважають ласкою. Ти знаєш, Рейнмаре, що це таке — in pace? Це поховання живцем. У підземеллі, у тісній келії, такій низькій, що там можна тільки сидіти, а в міру накопичення екскрементів треба дедалі більше гнути спину, щоб не шкребтися тіменем об стелю. Ти, либонь, з глузду зсунувся, якщо думаєш, що я ризикну таким заради твоєї справи. Справи темної, щоби не сказати: смердючої.

— Що є для тебе смердючим? — обурився Рейневан. — Трагічна смерть мого брата?

— Обставини, за яких вона сталася.

Рейневана заціпило, він замовк і відвернувся. Якийсь час Рейневан дивився на Самсона-вернигору, який сидів на пеньку. «Самсон виглядає якось інакше, — подумав він. — Щоправда, фізіономія, як і перше, кретинська, але щось у ній змінилося. Що?»

— В обставинах смерті Петерліна, — заговорив він, — немає нічого незрозумілого. Його вбив Киріелейсон. Кунц Аулок et suos complices. Ex subordinatione[238] і за гроші Стерчів. Тому Стерчі повинні понести…

— Ти не слухав того, — перебив його Шарлей, — що говорила Дзержка, твоя своячка?

— Слухав. Але значення тому не надавав.

Шарлей витягнув із саков і розкоркував бутлик, навколо запахло наливкою. Бутлика, поза будь-яким сумнівом, серед прощальних дарів бенедиктинців не було. Рейневан уявлення не мав, коли і в який спосіб демерит заволодів ним. Але підозрював щонайгірше.

— Це велика помилка, — Шарлей ковтнув із бутлика, подав його Рейневанові. — Великою помилкою є не слухати Дзержки, бо вона зазвичай знає, що каже. Обставини смерті твого брата незрозумілі, хлопче. Принаймні аж ніяк не настільки зрозумілі, щоб негайно братися за кровну помсту. У тебе немає жодних доказів вини Стерчів. Tandem[239], у тебе немає жодних доказів вини Киріелейсона. Ба, in hoc casu[240] немає навіть передумов і мотивів.

— Що ти… — Рейневан похлинувся наливкою. — Що ти верзеш? Аулока і його банду бачили в районі Бальбінова.

— Як доказ non sufficit[241].

— У них був мотив.

— Який? Я уважно вислухав твою розповідь, Рейнмаре. Киріелейсона найняли Стерчі, швагри твоєї любки. Щоби він схопив тебе живим. Обов'язково живим. Події в тій корчмі під Бжегом доводять це неспростовно. Кунц Аулок, Сторк і де Барби — професіонали, вони роблять тільки те, за що їм заплачено. А заплачено їм за тебе, а не за твого брата. Навіщо їм залишати за собою труп? Такий залишений на шляху cadaver[242] — це для професіоналів зайвий клопіт: загрожує переслідування, закон, помста… Ні, Рейнмаре. У цьому немає логіки ні на гріш.

— То хто ж тоді, по-твоєму, убив Петерліна? Хто? Cui bono?[243]

— Отож-бо. Варто, справді варто над цим замислитися. Ти повинен більше розповісти мені про свого брата. По дорозі в Угорщину, звичайно. Через Свидницю, Франкенштейн, Нису й Олаву.

— Ти забув про Зембиці.

— Факт. Але ти не забув. І, боюся, не забудеш. Цікаво, коли він це помітить?

— Хто? Що?

— Бенедиктинський Самсон-Медок. У пеньку, на якому він сидить, є гніздо шершнів.

Велетень схопився на рівні ноги. І знову сів, зрозумівши, що його підловили.

— Так я й думав, — вишкірився Шарлей. — Ти розумієш латину, братчику.

На очах украй здивованого Рейневана велетень відповів посмішкою на посмішку.

— Меа culpa[244], — відповів він із такою вимовою, якій віддав би належне і сам Ціцерон. — Але ж це не гріх. А якщо й так, то хто ж sine peccato est[245]?

— Я не назвав би чеснотою підслухувати чужі розмови, вдаючи, що не знаєш мови.

— Це правда, — злегка нахилив голову Самсон. — І визнав свою провину. А щоб не примножувати провин, відразу попереджу, що й перейшовши на мову франків, ви не збережете таємниці. Я знаю французьку.

— Он як, — голос Шарлея був холодний як лід. — Est-ce vrai? Справді?

— Справді. On dit, et il est verite.[246]

На якийсь час запанувала тиша. Нарешті Шарлей голосно кашлянув.

— Мовою англійців, — ризикнув він, — ти, не сумніваюся, володієш