Вежа блазнів - Анджей Сапковський

— Зачекай ще якусь хвилину з подякою. Зараз я накажу підготувати тобі коника. Щоб тобі не довелося тюпати пішки. І щоби ти мав якісь шанси, коли тебе нажене погоня. Тільки не думай, що я це з милосердя роблю і від доброго серця. Повернеш гроші, коли буде змога. Сорок ринських. Не кривися. Ціна — як для брата! Ти маєш бути мені вдячний.

— Я і є вдячний, — посміхнувся демерит. — Спасибі, Дзержко. Превелике спасибі. На тебе завжди можна було розраховувати. А щоб не вийшло, що я тільки брати швидкий, прошу, це подарунок для тебе.

— Капшуки, — холодно констатувала Дзержка. — Досить непогані. Срібною ниткою гаптовані. І перлами. Навіть гарними. Хоч і фальшивими. Але чому три?

— Бо я щедрий. І це ще не все, — Шарлей стишив голос, озирнувся. — Маєш знати, Дзержко, що присутній тут юний Рейнмар володіє певними… Гм-м… Здібностями. Дуже незвичайними, щоб не сказати… магічними.

— Що?

— Шарлей перебільшує, — відмахнувся Рейневан.

— Я медик, а не маг.

— Отож-бо, — підхопив демерит. — Якби тобі знадобився якийсь еліксир чи фільтр… Любовний, припустімо… Афродизіяк… Що-небудь для потенції…

— Для потенції, — замислено повторила вона. — Гм-м… Могло би придатися…

— От бачиш. А що я казав?

— …для жеребців, — докінчила Дзержка де Вірсінг. — Я з любов'ю сама даю собі раду. І ще цілком успішно обходжуся без чарів.

— Прошу принести письмове приладдя, — сказав після недовгої паузи Рейневан. — Я випишу рецепт.

* * *

Підготованим коником виявився зграбний гнідий палефруа, той самісінький, якого вони знайшли на просіці. Рейневан, який віщуванню лісових чаклунок спочатку віри радше не йняв, тепер глибоко замислився. Шарлей же скочив на коня і хвацько об'їхав площу. Демерит продемонстрував черговий талант — керований твердою рукою і сильними коліньми гнідко йшов як по шнурку, красиво піднімаючи ноги й високо тримаючи голову, а в невимушено елегантній позі Шарлея навіть найбільший знавець і майстер виїздки не знайшов би, до чого прискіпатися. Конюхи й найманці з ескорту заплескали в долоні. Навіть стримана Дзержка де Вірсінг прицмокнула, милуючись.

— Я й не знала, — промовила вона тихо, — що він такий чудовий наїзник. Воістину, талантів йому не бракує.

— Це правда.

— А ти, родичу, — обернулася вона, — будь обережніший. Триває полювання на гуситських емісарів. Зараз усюди з осторогою дивляться на чужинців і прибульців, а як де побачать, негайно доносять. Бо хто не донесе, той сам опиниться під підозрою. Ти ж мало того, що чужак і прибулець, то до того ж іще й ім'я твоє і рід стали відомі в Шльонську, усе більше людей нашорошують вуха, почувши «Белява». Придумай собі що-небудь. Назвися… Гм-м-м… Щоб хоча б ім'я залишилося те саме, щоб ти весь час не забувався… Так що нехай буде… Рейнмар фон Хагенау[201].

— Але ж, — посміхнувся Рейневан, — так звати відомого поета…

— Не крути носом. Зрештою, часи зараз важкі. Хто в такі часи пам'ятає імена поетів?

Шарлей закінчив демонстрацію коротким, але енергійним галопом, зупинив коня на місці, аж камінці приснули на всі боки. Під'їхав, змусивши гнідого так витанцьовувати, що знову викликав оплески.

— Вдатна худобинка, — сказав він, поплескуючи жереб ця по шиї. — І прудка. Ще раз дякую, Дзержко. Бувай.

— Бувайте. Хай вас Бог провадить.

— До побачення.

— До зустрічі. Дай Боже, щоб у кращі часи.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

у якому в переддень святого Егідія, що припадав на п'ятницю, Рейневан і Шарлей їдять пісний обід у монастирі бенедиктинців. А після обіду виганяють диявола. Із зовсім несподіваним результатом.

Монастир вони спочатку почули, а потім уже побачили, бо він, схований серед лісу, раптом озвався глибоким, але мелодійним дзвоном. Ще не відлунало бамкання, як оточені муром будівлі раптом зачервоніли черепицею між листя вільх і грабів, які вдивлялися в зелену від ряски й молодильника дзеркальну воду ставків, гладку, як свічадо, по якій час від часу розходилися кола — ознака жирування великої риби. В очереті кумкали жаби, крякали качки, стрекотіли і плюскотіли очеретянки.

Коні поволі йшли по укріпленій греблі меж рядами дерев.

— Онде, — показав Шарлей, піднімаючись у стременах. — Онде й монастирок. Цікаво, якого уставу. У відомому двовірші говориться:

Bemardus valles, montes Benedictus amabat,

Oppida Franciscus, celebres Dominicus urbes [202].

А тут хтось полюбив болота, ставки і греблі. Хоча,

швидше за все, це любов не до ставків і дамб, а до коропів.

Як думаєш, Рейнмаре?

— Я не думаю.

— Але коропа з'їв би? Або лина? Сьогодні п'ятниця, а ченці дзвонили на нону. Може, почастують обідом?

— Сумніваюся.

— Чому й у чому?

Рейневан не відповів. Він дивився на напіввідчинені ворота монастиря, з яких вискочив рябий коник із ченцем у сідлі. Чернець відразу за воротами пустив рябого в різкий галоп — і це закінчилося кепсько. Хоча рябому коникові було далеко до арабського скакуна або dextrarius'a списоносців, проте він виявився запальним і норовистим, а чернець — як було видно з чорної ряси, бенедиктинець, — аж ніяк не грішив вправністю у верховій їзді, до того ж сів на рябого в сандаліях, які ніяк не хотіли триматися в стременах. Від'їхавши, може, зо чверть гони, рябий коник хвицнув, чернець вилетів із сідла і покотився під верби, блискаючи голими литками. Рябий брикнув, заіржав, задоволений собою, після чого легким клусом побіг греблею в напрямку обох подорожан. Коли коник пробігав повз них, Шарлей схопив його за віжки.

— Поглянь-но лише, — сказав він, — на цього кентавра! Вузда з посторонка, сідло з ряднини, ганчір'яна упряж. Не знаю, чи статут святого Бенедикта Нурського дозволяє їздити верхи чи забороняє, справді не знаю. Але таку їзду має забороняти.

— Він кудись поспішав. Це було видно.

— Це зовсім не виправдання.

Ченця, як до того — монастир, вони спочатку почули, а вже потім побачили. Він сидів у лопухах і, поклавши голову на коліна, жалібно плакав, схлипуючи так, що серце розривалося.

— Ну, ну, — промовив з висоти сідла Шарлей. — Не треба сльози лити, фратер. Ти нічого не втратив. Коник не втік, осьо він, у нас. А їздити верхи ти, фратер, ще встигнеш навчитися. Бо часу на це в тебе, фратер, як я бачу, ще дуже, ду-у-уже багато.

Справді, Шарлей мав рацію. Чернець був ченчиком. Головусом. Підлітком, у якого від гіркого плачу тряслися руки, здригалися губи і решта обличчя.

— Брат… Деодат… — схлипнув він. — Брат… Деодат… Через мене… Помре…

— Га?

— Через мене… Помре… Я підвів… Підвів…

— Ти поспішав по медика? — зметикував Рейневан. — Для хворого?

— Брат… — зашльохав хлопець. — Деодат… Через мене…

— Та кажи