Вежа блазнів - Анджей Сапковський

Петерлін брав малий відсоток, навіть не половину того, що беруть жиди, але від доносів не так-то легко захиститися. А щодо твоїх підозр… Гм, факт, чимало є таких, хто готовий убити, якщо не може або не хоче повернути борг. Але люди, яким позичав твій брат, до таких радше не належали. Так що ти йдеш не тим слідом, родичу.

— Звісно, — стиснув губи Рейневан. — Нема потреби плодити підозри. Я знаю, хто і чому вбив Петерліна. Сумнівів щодо цього я не маю жодних.

— Значить, ти належиш до меншості, — холодно промовила жінка. — Бо у більшості сумніви є.

Тишу, яка запала, знову перервала Дзержка де Вірсінг.

— Ходять чутки серед людей, — повторила вона. — Але було б дуже нерозважливо, ба, просто нерозумно було б на їх підставі відразу хапатися за меч і мстити. Я кажу це на той випадок, якби ви випадково зовсім не до Бардської Божої Матері збиралися, а мали зовсім інші плани і наміри.

Рейневан вдав, що вся його увага прикута до патьоків на брусованій стелі. Шарлей мав міну невинного дитяти.

Дзержка не зводила Петерліна, — знову заговорила вона, знижуючи голос, — то сумніви є. Причому поважні. Бо, розумієте, дивна зараза поширюється у Шльонську. Дивний мор напав на підприємців і купців, та й лицарських голів не милує. Люди вмирають загадковою смертю…

— Пан Барт, — буркнув собі під ніс Рейневан. — Пан Барт із Карчина.

— Пан фон Барт, — почула вона і кивнула. — А перед тим пан Чамбор з Гайссенштайна. А до нього два зброярі з Отмухова, імена я забула. Томас Гернроде, майстер цеху лимарів з Ниси. Пан Фабіан Пфефферкорн із Немодлінського торгового товариства, що торгує свинцем. А оце зовсім недавно, лише тиждень тому, Миколай Ноймаркт, свидницький сукняний mercator[199]. Справжнісінька моровиця…

— Ану, хай вгадаю, — озвався Шарлей. — Ніхто з названих не помер від віспи. Ані від старості.

— Вгадав.

— Ну, то я повгадую ще трохи: не випадково тебе супроводжує численніший, ніж звичайно, ескорт. Не випадково він складається з озброєних до зубів зарізяк. То куди це, ти казала, їдеш?

— Я не казала, — обірвала вона. — А ту справу я зачепила тільки для того, щоб ви зрозуміли, наскільки вона велика. Щоб зрозуміли: те, що діється в Шльонську, при всьому бажанні не можна приписати Стерчам. Ані звинуватити в цьому Кунца Аулока. Бо це почалося ще задовго до того, як молодого пана де Беляу застали в ліжку з пані Стерчевою. Вам варто про це пам'ятати. А більше мені додати нічого.

— Ти сказала надто багато, — Шарлей не опустив очей, — щоби не закінчити. Хто вбиває шльонських купців?

— Якби ми знали, — очі Дзержки де Вірсінг грізно запалали, — то він уже не вбивав би. Але не бійтеся, ми дізнаємося. А ви тримайтеся від цього подалі.

— Чи говорить вам що-небудь, — вставив Рейневан, — ім'я Горн? Урбан Горн?

— Ні, — відповіла Дзержка, а Рейневан відразу зрозумів, що вона каже неправду. Шарлей глянув на нього, і в його очах Рейневан прочитав вказівку запитань більше не ставити.

— Тримайтеся від цього подалі, — повторила Дзержка. — Це небезпечна справа. А ви маєте, якщо вірити чуткам, і своїх гризот не одну. Людиська балакають, що Стерчі міцно заповзялися. Що Киріелейсон і Сторк нишпорять, мов вовки, що вже напали на слід. І, нарешті, що пан Гунцелін фон Лаасан призначив винагороду за якихось двох шельм..

— Плітки, — перебив Шарлей. — Брехні.

— Можливо. Але вже не одного вони завели на шибеницю. Тому я радила б вам триматися осторонь головних шляхів. А замість Барда, до якого ви начебто прямуєте, порадила б яке-небудь інше, більш віддалене місто. Наприклад, Пожонь. Чи Остшигом. Буду, врешті-решт.

Шарлей поштиво поклонився.

— Цінна порада. І дякую за неї. Але Угорщина далеко, оно аж де. А я — пішки… Без коня.

— Не канюч, Шарлею. Тобі це не до лиця… Зараза!

Вона знову підхопилася, кинулися до вікна, не шкодуючи лайливих прізвиськ для когось, хто недбало поводився з конем.

— Ходімо надвір, — сказала вона, поправляючи волосся і погойдуючи бюстом. — Як сама не догляну, ці курві сини помарнують мені жеребців.

— Непоганий табунець, — оцінив Шарлей, коли вони вийшли. — Навіть як на скалецькі мірки. Чималий гріш буде. Якщо продаси.

— Нема за що боятися, — Дзержка де Вірсінг із задоволенням подивилася на своїх румаків. — Є попит на кастильців, йдуть і під'їздки. Коли йдеться про коней, панове лицарі позбуваються притаманної їм скнарості. Знаєте, як воно є: у поході кожен хоче і власним конем похвалитися, і почтом.

— У якому поході?

Дзержка кашлянула, озирнулася. Потім скривила губи.

— Щоб світ цей виправляти.

— Ага, — здогадався Шарлей. — Чехи.

— Про це, — торговка кіньми скривилася ще більше, — краще не говорити заголосно. Вроцлавський єпископ начебто всерйоз узявся за тутешніх єретиків. По дорозі, скільки оце міст я проминула, під кожним стоять шибениці, що аж вгинаються від повішеників. Кострища від вогнищ інквізиції.

— Таж ми не єретики. То чого нам боятися?

— Там, де каструють жеребців, — сказала Дзержка зі знанням справи, — не зашкодить припильнувати і власні яйця.

Шарлей не прокоментував. Він був зайнятий спостереженням за кількома озброєними людьми, які саме виводили із сараю віз, накритий чорною просмоленою мішковиною. У віз запрягли пару коней. Потім озброєні, під окрики грубого сержанта, винесли і повантажили під плахту чималу обвішану замками скриню. Нарешті з корчми вийшов високий суб'єкт у бобровому ковпаку та у плащі з бобровим коміром.

— Хто то? — зацікавився Шарлей. — Інквізитор?

— Близько до того, — упівголоса відповіла Дзержка де Вірсінг. — Це колектор[200]. Податок збирає…

— Який податок?

— Спеціальний, одноразовий. На війну. З єретиками.

— Чеськими?

— А є якісь інші? — Дзержка знову скривилася. — А податок ухвалили панове на рейхстагу у Франкфурті. Чий маєток більший за дві тисячі гульденів, той повинен заплатити гульден, чий менший — півгульдена. Кожен зброєносець лицарського роду повинен дати три гульдени, лицар — п'ять, барон — десять… Усі духовні особи повинні сплатити п'ять від ста зі свого річного доходу, духовні без доходів — два гроші…

Шарлей вишкірив в усмішці білі зуби.

— Відсутність доходів, певно, задекларували всі духовні. З тільки-що згаданим вроцлавським єпископом на чолі. А проте скриньку довелося піднімати чотирьом міцним одоробалам. В ескорті ж я нарахував вісьмох. Дивно, що такий суттєвий вантаж охороняє такий нечисленний загін.

— Ескорт міняється, — пояснила Дзержка, — по всьому маршруту. Котрого лицаря маєтки, той і надає охорону. Тому-то зараз їх так мало. Це, Шарлею, як із тим переходом євреїв через Червоне море. Євреї перейшли, єгиптяни ще не приспіли…

— А море розступилося, — Шарлей теж знав цей анекдот. — Розумію. Що ж, Дзержко, будемо прощатися.