Оріноко - Аркадій Фідлер

Саме в цей час дивна поведінка Арасибо збільшувала у мене почуття глибокого неспокою. Він дивно змінився, став сумний, занепав духом, на всіх дивився скоса. Весь час мовчав, насторожений, наче хто язика йому відрізав, але хоч і не звертався ні до кого, та все ж нас не сторонився, навпаки, був весь час поблизу. Коли ми розмовляли в хаті, він завжди сидів біля входу і вперто дивився на подвір'я, в той же час прислухаючись до нашої розмови. Коли ми звертались до нього, відповідав невиразно і неввічливо, в очах світилася злоба. Арнак і Вагура дивилися на нього недовірливо.

Хоч рід став на мій захист, я не хотів боротися з рештою племені, щоб не допустити кровопролиття. Все частіше чулися розмови, що краще помандрувати кудись до верхів'я ріки Ітамака. У нас була шхуна, два великі швидкі човни — подарунок варраулів, а також кілька менших човнів. Можна було вирушати в похід.

— А ти, Лясано? — запитав я. — Поїдеш з нами?

— Поїду.

— З дитиною?

— З дитиною.

Якщо проти войовничих намірів Карапани згодні були спільно виступити більшість членів роду, то відносно мене єдиної думки не було. Отруєне зерно чаклуна, кинуте в наше поле, дало свої сходи не в одній душі. Яким би я не був своїм, дехто, побачивши мене здалека, раптом сторонився, щоб не зустрітись зі мною, і, притаївшись за кущами, підозріливо стежив за моїми рухами. То один, то інший з колишніх щирих товаришів сьогодні відвертались від мене, боячись навіть мого погляду. Це ще не були відкриті вороги, але їх уже мучила думка, хто я такий. Хто знає, а може й справді в мені сиділа диявольська душа. Навіть найближчих до мене людей охопила тінь сумніву. Одного разу я увійшов до куреня Лясани, що стояв поруч з моєю хатиною, щоб довідатися що-небудь від неї. Звичайно, я подивився на нещасну дитину. Помітивши це, мати Лясани скрикнула, як божевільна, кинулася до дитини і, закривши її від мене своїм тілом, пронизливим криком наказала мені йти геть. Серце стиснулось у мене, і я пішов.

Тільки-но я сів біля входу своєї хатини, як до мене пришкандибав Арасибо і сів поруч.

Стояла мертва тиша, вологе повітря було нерухоме. Краплі ще не падали, але злива висіла над головою. Клуби низьких хмар зупинялися то тут, то там на верхів'ях дерев. Гуркіт барабана в Серімі зараз було чути виразніше, ніж будь-коли.

Його відголос, немов зловісне бурмотіння демонів, дихав безжальною погрозою, набирав значення і віщував смерть.

Ми обидва прислухались, і однакові думки охопили нас. Арасибо штовхнув мене в бік і ліниво показав рукою в напрямку Серіми, потім тихо буркнув, наче глузуючи:

— Дурний Канахола.

— Який Канахола?

— Ее, — позіхнув кульгавий, — учень чаклуна. Дурний.

— Чому дурний?

— Дурний.

Через деякий час він знов одізвався заспаним голосом, швидше немовби до себе, ніж до мене:

— Дурний Канахола, думає, що барабанить тобі на смерть… А насправді барабанить зовсім іншому…

— Відомо кому, дитині Лясани!

Біля мене наче щось аж забулькало, немов од придушеного сміху:

— Ні, не дитині Лясани. Він барабанить на смерть Карапані, але сам не знає про це, дурень…

— Мелеш казна-що, Арасибо, — ледве посміхнувся я.

— Карапана вмре сьогодні… або завтра…

Він сказав це байдуже, ніби передчасні жарти стриму вали його. А може, я його погано зрозумів?

— Що ти верзеш, Арасибо?

— Карапана помре сьогодні… або завтра… вночі…

В байдужому на перший погляд голосі була якась прихована тверда нота, що насторожила мене. Тільки тепер я подивився йому в обличчя і занімів. Його похмура замкнутість останніх днів зникла. Знову з очей ішла давня ненависть, але не тільки — все обличчя його аж світилося диявольською радістю.

— Що з тобою? — схопився я здивований.

А він бавився моїм здивуванням. Гримаса сміху перекосила обличчя каліки. Видно було, що Арасибо щось приховує, але дражнився і не поспішав показати, що саме.

— Говори ж, хай тобі біс, Арасибо!

— Коли наш мисливець іде на полювання, його стріли не завжди отруєні кураре, бо його немає в цьому лісі. Цю отруту треба купувати у далеких індійців макуші, дорого за неї заплативши негідникам. Але росте в наших хащах своя отрута, кумарава, хоч і не така сильна, як кураре. Ми вживаємо її, бо вона також убиває.

— Ближче до діла, Арасибо!

— А хіба ж я не до діла? Так от: кумарава теж убиває. Паскудне у неї листя. Тільки доторкнешся до нього рукою — одразу виникають чиряки, людина ходить, мов п'яна. А якщо доторкатися частіше — людина вмирає. Страшне листя…

— Ближче до діла, Араеибо, ближче! Не дратуй мене!

Кульгавий подивився на мене довгим, ущипливим поглядом, повним ідіотської втіхи від мого нетерпіння.

— Ну що за гарячка в тебе, Білий Ягуаре, — весело пробурмотів, примруживши розкосі очі. — Мене цікавить, як би ти почував себе, Ягуаре? Наприклад, кладуть тобі щоночі листячко кумарави до ліжка. А ти про це нічого не знаєш. Зойкаєш і в'єшся від болю, а чиряки все вилазять, і тобі дедалі гірше, ти на очах в'янеш, згасаєш… О! Дивись, яке ж маленьке листячко!..

Він розгорнув шматок старої тканини, який до цього часу тримав у руці, і відкрив щось, що лежало всередині. Це було маленьке сірозелене, напівсухе, зморщене листя.

— Я знайшов його на постелі дитини Лясани… І додав підводячись:

— Щоночі їй це підкидають… Мусила захворіти…

— Хто підкидав? — поставив я безглузде питання, бо вже зараз мені почало щось прояснятися.

— Він, він, Карапана!..

Щось аж закрутилося мені в голові. Оце так відкриття! Вмить я зрозумів його значення. Якби схопити чаклуна на гарячому, ото був би тріумф! Я звільнився б від страшних підозрінь, бо