Оріноко - Аркадій Фідлер

Такі страшні люди упирі завдавали своїм ближнім багато зла, а чаклун племені повинен був напружувати всі свої здібності, щоб їх викрити і скарати на смерть. Особливу небезпеку викликали шкідники, що як люди могли бути невинні, чесні, добрі, але мали кровожерливу душу найгіршого демона, самі цього не знаючи. Коли вони спали, їх душа крадькома виходила з тіла і робила навколо страшні спустошення, навіть серед найближчої рідні. Цих мимовільних ворогів племені вислідити було найважче. Мерзотний наклеп Карапани, що саме я маю таку душу, міг накликати на мою голову велике лихо. І як зняти з себе таке обвинувачення?

На щастя, люди нашого роду не так легко піддавалися забобонам, а Арнак майже зовсім від них звільнився.

Наступного дня, коли позносили з пущі мисливську здобич, я покликав до ложа Арнака, Вагуру, Манаурі, Арасибо і Лясану, щоб розповісти їм про мій план дій проти чарівника.

— Нарешті! — заядло скреготнув зубами Манаурі. — Нарешті прозрів! Коли його вбити?

— О, ні! — відповів я. — Вбивати не можна.

— Так він і надалі шкодитиме!

— Ми знищимо його тією ж зброєю, якої він ужив проти мене: чарами!

— Чарами? — вождь вимовив це слово протяжно, вагаючись.

Не зволікаючи, я пояснив їм, про що йдеться:

— Ти, Арнак, з двома товаришами візьмеш шкуру ягуара, занесеш її Карапані і урочисто повідомиш його, що це подарунок від мене. Скажеш, що око, крізь яке я вбив звіра, має чарівну силу і бачить усе, про що чаклун думає, і негайно передає черепу ягуара, а череп, який залишився у мене, про все мені зразу ж розповідає. Так він попередив мене про отруту, яку чаклун підсипав мені у воду для пиття, і собака Конесо повинна була здохнути. Скажеш, що знищення шкури не допоможе, чарівне око все одно бачитиме і повідомить череп, а той уже мене. Ще скажи, що шкура ягуара захищає мене від будь-якої небезпеки, отже, кожний замах на мене обертається проти самого злочинця. Поки що загинула собака Конесо, але так може статися з кожною людиною, і ніщо вже не допоможе. Ти підеш, Арнак?

— Піду!

— Чи це приборкає Карапану? — Манаурі трохи випнув губу вперед.

— Думаю, що приборкає! — відповів я, хоч і не був упевнений в цьому.

Спосіб цей здавався мені досить наївним, але я розраховував саме на хворобливу уяву і забобонність Каранапи та його підлабузників.

— Приборкає, приборкає! — вигукнув Арасибо, раптом вибухнувши у сварливому запалі. — Перелякає його! Око ягуара зачарує його!

Манаурі глянув на нього спідлоба, досить неприхильно.

— А ти чого роздираєшся? — гримнув він на нього. — Дурень!

— Арасибо не такий уже й дурний! — захистив Арнак каліку і весело додав: він же сам напівчаклун! Він добре знає штучки Карапани.

Вождь знизав плечима, але Арасибо голосно закричав:

— Карапама злякається, я вам кажу! Злякається ока ягуара!

Шкуру, оброблену відваром отруйної ліани проти паразитів, можна було віддавати не боячись, що вона зіпсується. Посланці застали Карапану в його обрядовій хаті, що стояла збоку, за кілька сот кроків од решти хатин селища Конесо. Чаклун привітав Арнака глузливим сміхом, а коли почув, для чого вони прийшли, не помертвів, не злякався, а, навпаки, зрадів, що матиме чудову шкуру.

— Ліве око зачароване! — повторив, звертаючись до чаклуна, Арнак з грізним натиском на останньому слові, наче Карапана недочув його попередніх слів. — Око звіра слухняне Білому Ягуарові і все йому розповідає.

— Значить, Білий Ягуар прострелив ліве око? — запитав чаклун.

— Так, прострелив.

— А правого ока не зачепив?

— Ні.

— Кажеш, навіть не поранив?

Карапана затріщав якимсь нелюдським сміхом, схожим на гавкання, на виття, на ричання, так, що у Арнака і двох його товаришів аж серця на хвилину завмерли з переляку.

— Не поранив правого ока? — реготав чаклун. — Отже, тільки ліве око слухняне Білому Ягуарові. А праве слухняне йому, чи ні? Кажи!

— Не знаю! — заїкався хлопець.

— Про праве око Білий Ягуар нічого не казав? Говори!

— Нічого.

— Нічого не казав?! — закричав старий. — Так я тобі скажу! Ти знаєш, кому буде слухняне праве око звіра?

— Що?

— Ліве око слухняне Білому Ягуарові, а праве око — мені!

І він огидно, нестримно голосно розреготався, весь час переможно викрикував якесь жахливе закляття і ніби не словами, а дрючком бив їх трьох по головах:

— Слухняне мені! Мені слухняне!..

Через півгодини всі ми, похмурі і засмучені, слухали в моїй хаті звіт Арнака.

— Я ж казав! — дорікав Манаурі. — Карапана великий чаклун, непереможний. Він сміявся з тебе, Яне! Висміяв твої чари! його не так легко взяти. Тільки одне на нього без промаху може подіяти…

— Знаємо, знаємо! — просичав я, втрачаючи терпіння. — Куля в лоб!

— Так, свинцева куля в лоб!

— Ні! — рішуче заперечив я. — Нічого з цього не вийде!

— Він же глузував з твоїх чарувань! — знущався вождь наді мною, впертий, єхидний. — Праве око ягуара йому слухняне. Йому! Ми ж не подумали про праве око…

Арасибо поривчасто підійшов до мого ложа. Гнів і лютість ще більше спотворили його обличчя.

— Неправда! — захрипів кульгавий. — Праве око ягуара не буде йому слухняне!

— Пхи! — пирснув Манаурі глузливо. — Не буде слухняне? Ти такий сильний? Ти це зробиш?

— Я! — рубонув Арасибо, наче сокирою в пень.

Ми всі подивилися на каліку, що був у якомусь дивному піднесенні. Полум'я бурхало з його очей. Здавленим голосом, поривчастим від захоплення шепотом, він виклав нам свої думки: Білий Ягуар може спокійно спати, спокійно набиратися сил. Карапана не дістане його. Карапана великий і лютий чаклун, але ніякої сили не матиме над оком звіра… В наших руках череп звіра. А лише через череп, як сказав