Оріноко - Аркадій Фідлер
— А якщо хто-небудь викраде у нас череп? — Манаурі скривив губи і голосно, з презирством дмухнув носом.
— Нехай спробує! — косі очі Арасибо запалали ненавистю. — Нехай спробує! Вдень і вночі я буду стерегти череп! Загине той, хто наблизиться до нього, щоб украсти!..
Товариші, які стояли навколо, задумалися. В цю ж хвилину мене охопила якась особлива неміч. У голові паморочилося, сполохані думки відмовлялися слухатися, мене нудило. Мені було погано, душно. Може, це від зміїної отрути? Раптом я відчув себе страшенно, аж до болю самотнім. Xто були ці люди, що стояли навколо мене? Чи й справді друзі? В напівтемряві їх бронзові обличчя стали ще темніші, майже невидимі, і навіть це завдавало мені страждань. Мене бентежило те, що ці люди і їх світ були чужі для мене, я боявся, що ні вони мене, ні я їх ніколи як слід не зрозуміємо.
Що сталося? Я, звичайно, жартома придумав усю цю історію з зачарованим оком ягуара, щоб налякати грізного ошуканця, загнати його в пастку і примусити цією витівкою опам'ятатися. Адже така думка могла виникнути і у мене і в моїх друзів тільки, як жарт! А тимчасом витівка, відскочивши, наче м'яч, від хати Карапани, зовсім у іншому вигляді повернулася до нас! Жарт перестав бути жартом, око ягуара, і шкура, і череп наче й справді набрали якихось магічних сил, і вже кульгавий Арасибо, чесний і відданий хлопчина, в захопленні, з величезною повагою говорив про чари і з мене робив якогось шамана, а друзі сприймали це серйозно, слухали його замислені.
Мені було душно. Находив на мене незнаний досі страх. Все тут, насичене чарами, духами, ставало ворожим, нелюдським, незрозумілим. З темряви пущі і з темряви цих душ, пройнятих забобонами, вдиралися і до моєї хатини демони. Демони і забобони ставали ворожою перешкодою поміж мною і моїми друзями. У людей вони відбирали людські, доброзичливі риси. Щось наче аж завило в мені хворобливою тугою: засумував я за людиною. За доброю, усміхненою людиною, а не замисленою над чарами ока ягуара!
Мені невистачало повітря. Я почував страшенну нудоту і біль, гострий біль. У мене потемніло в очах. Тоді саме, наче десь дуже далеко, я почув зляканий голос Арнака.
— Яне, що з тобою!? Як він спітнів! Він непритомний!
Його голос, турбота молодого друга зігріли моє згасаюче серце, надали мені сили. Арнак повернув мене до притомності. Я примусив себе посміхнутись і обвів поглядом навколо:
— Хто непритомний? — запитав я.
— Я думав, що… — пробурмотів Арнак англійською мовою.
Як я був йому вдячний, що він одізвався до мене рідною мені мовою.
Юнак доторкнувся до мого чола: одночасно я відчув, як хтось сильно і ніжно стиснув мої руки: це була Ля-сана. Я зовсім опритомнів. Слабості як і не було.
Всі стояли як і до того: Манаурі з сердитим обличчям, Арасибо зворушений, з іскристим поглядом.
— Карапана? Він насміявся з ваших посланців! — вперто повторював вождь одне й те ж. — Насміявся з вашого ягуара. Насміявся прямо в очі! Насміявся! Реготав! Ха, ха!..
І додав раптом зміненим голосом:
— Одна порада: кулю йому в лоб!
Арасибо швидко замахав руками в його бік, щоб перервати потік докірливих слів, і звернувся до Арнака, сам якось незвичайно зворушений:
— Я знаю його наскрізь! — наче проспівав він. — Знаю Карапану наскрізь, як страшне лихо!
— Я вірю, — буркнув хлопець, захоплений зненацька гарячністю Арасибо.
— Скажи мені, Арнак, як він виглядав, коли вас приймав, коли сміявся? Який він був?
— Ну, який? Звичайний…
— А бігав у нього кадик вгору-вниз, вгору-вниз? Не пам'ятаєш?
— Бігав, огидно бігав!
— Як щур у пастці скакав? Угору і вниз!
— Як щур у клітці, так, саме, як щур…
— Ти не помиляєшся?!
— Ні!
Арасибо поволі повернув перекривлене від люті і презирства обличчя до Манаурі:
— Ти чуєш, що каже Арнак?
— Чую! — фиркнув вождь. — Ну й що ж?
— Те, що чаклун сміявся тільки обличчям, а серце у нього аж тремтіло від жаху. Я знаю його, стерво! Коли кадик у нього бігає вгору-вниз, це ознака, що чаклун хвилюється…
Слова каліки справили враження. Тільки Манаурі не вірив йому і наполягав на своєму.
— А проте знущався ж, знущався!..
— Злякався! — крикнув Арасибо.
— Сміявся! — вигукнув вождь ще голосніше.
— Злякався, злякався!!
Вони стояли один напроти одного сердиті, обидва в невимовному, нерозумному запалі. Пожирали один одного очима, повними злості.
Мені знову стало нудно, охопила якась неміч і огидна відраза. Кров відпливала з голови, в очах темніло.
— Досить! — ледве промовив я знесилено. — Люди! Де ваш розум?
Вони ніяково подивилися на мене, їм стало соромно. Стрималися, заспокоїлись, нарешті обличчя у них по-яснішали.
— Ходімо звідси! — шепнув Арнак. — Нехай він засне.
Пішли. Залишилася тільки Лясана. Вона підійшла до ліжка, стала навколішки, нахилилася наді мною. Турбота і велика прихильність була в добрих, вологих очах. Очі зараз були більш ніж гарні: материнські. Це була людина сердечна, віддана. Але чи близька? Чи розуміє вона, що мене лякає? Як мене мучить їх чужий, неприємний, забобонний світ!
— Душно, — зітхнув я.
Вона нахилилася наді мною ще нижче і уважно подивилася мені в очі. Її волосся падало мені на обличчя. Був у них якийсь дивний аромат: запах жіночої теплоти і подих дикої пущі. Лясана, мабуть, помітила гримасу болю на моєму обличчі, захвилювалася.
— Що тебе душить? — запитала вона м'яко.
— Їх ненависть.
