Оріноко - Аркадій Фідлер

— Добре його схопило! — тихо обізвався нарешті, задоволено скривившись. — Лежить напівмертвий.

— Помре? — запитав Конесо.

— Мусить, мусить.

— Коли?

— Не знаю. Мабуть, скоро.

Вони говорили поміж собою, не соромлячись присутності Лясани, переконані, що я не розумію їх. До того ж говорили прямо наді мною, і до мене долітало кожне слово.

— У нього трохи розплющені очі! — зауважив вождь підозріло.

— Але він уже мало що бачить! — заспокоїв його Карапана. — Хіба що…

— Що?

— Хіба що прикидається перед нами.

Тепер Конесо підійшов зовсім близько і добру хвилину мовчки придивлявся до мене.

— Дуже блідий, — ствердив він, — але живий.

— Довго не протягне, — буркнув чарівник, і переді мною ще раз замаячило його зморшкувате, люте обличчя. Він кинув на мене такий страшний і сповнений ненависті погляд, що неважко було відгадати: це невблаганний ворог, який виніс мені смертний вирок.

— А що, як прикидається? — недовіряв Конесо.

— Все одно довго не житиме, заспокойся! — вперто повторив Карапана з якоюсь дивною самовпевненістю.

До цього часу за всім, що діялося навколо мене, я стежив, добре володіючи собою, бо відчував у долоні рукоятку пістолета. Але, коли почув останні слова чаклуна, що містили в собі таємну погрозу, мені стало якось не по собі і серце дуже забилося. З якого боку загрожувала мені небезпека?

— Лясано! — звернувся чаклун до жінки, — покажи нам його рану.

— Ми не будемо доторкуватись до неї, — додав вождь, — щоб про нас не подумали погано.

— Рана заліплена листям! — захищалася Лясана.

— Це не перешкоджає! Ти його перев'язувала?

— Ні, мати.

— Поклич матір.

Дівчина трохи завагалася, чи залишити їх самих зі мною, але, напевно, вирішила, що нічого мені зараз не загрожує. Зрештою далеко не відійшла, тільки на два кроки від входу. Звідти вона гукнула, в бік своєї хатини — до неї звідси не було й гону — і, в двох словах попросивши матір прийти, зразу ж повернулася.

Тимчасом — тривало це ледве кілька хвилин — щось таємниче відбулося біля мого ложа. Карапана нахилився за моїми плечима мало не до землі, але що там робив, я не знав, бо не хотів повертати голови. До мене доходив тільки тихий, якийсь дивний шурхіт, але такий слабенький, що важко було відгадати його причину. Немов щось тихенько забулькало чи задзенькало, а може й зашелестіло? Зрештою на роздуми лишалося дуже мало часу, бо вже повернулася назад Лясана, недовірливо оглянула хатину і двох чоловіків. Мабуть, нічого підозрілого не помітила, — спокійно сказала, що її мати зараз буде тут.

З'явилася жінка, відкрила мою рану, на щастя, не відслоняючи мату з правого боку, де був пістолет. Карапана похвалив перев'язку і вручив жінкам своє власне зілля, яко вважав за найкраще. Але зразу ж додав, що невпевнений, чи воно подіє, бо хворому, напевно, вже нічого не допоможе.

— Не допоможе? — здивувалася старенька. — Йому ж краще!

— Я не бачу цього! — суворо сказав чаклун. — Чи давно він лежить так нерухомо?

— Давно, але перед тим рухався.

— Але зараз задерев'янів, бо наближається смерть. До вечора він помре.

Старенька думала інакше, одначе не сміла заперечувати Карапані, а нещадність грізного попередження лякала її.

— Помре! — повторив чаклун, радіючи з цієї думки. — Помре, бо його вкусила незвичайна змія.

— Незвичайна?

— Незвичайна: заклята.

— Ми знаємо, хто її закляв і повісив на кущі! — ви-бухла гнівом Лясана.

— Мудра дівка! — скартав її чаклун з похмурою повагою. — Ти, дурна, ніколи не додумалась би, хто закляв змію.

— А хто ж?

— Він сам!

— Він, Білий Ягуар?

— Саме він!

Настало красномовне мовчання, а жінки, напевно, не могли приховати свого сумніву.

— Так, він сам! — запевняв Карапана. — Ти, Лясано, молода і дурна, але твоя мати може тобі сказати, що є різні канайми. Найгірші з них ті, що роблять враження добрих людей, може й самі добрі люди, тільки вони не знають, що мають запеклу, згубну душу канайми. Коли тіло їх спить, душа відходить од нього і завдає великої шкоди людям і звірам — вбиває, отруює кров, розводить гадюк. Чи є такі люди, скажи? — звернувся він до старенької.

— Є! — визнала та злякано.

— А що ж ви, дурні, знаєте, про нього, вашого Білого Ягуара? Хіба ви знаєте його нелюдські вчинки, які він робить у сні, про які він сам не підозріває, бо не знає, що у нього злочинна душа канайми?

— А ти звідки дізнався, що у нього така душа? — відгукнулася Лясана.

— Поглянь, дівко, на моє обличчя і скажи, скільки мені років. А досвіду стільки, скільки років. Ти ж умієш бачити і розумієш?

— Бачити я вмію, — відповіла вона гордо, — і тому не бачу в ньому канайми, а в тобі бачу злість і безсилу ненависть, хоч ти й великий чаклун!

Настала хвилина тиші. Я вирішив вистрілити з пістолета в лоб чаклуну, якби він кинувся на Лясану. Але той не рушив з місця. Поборов у собі лють і сказав спокійно, захриплим голосом:

— Він сьогодні здохне! А ти дивись, відьмо, щоб не пішла разом з ним!

Сказавши це, він зібрався йти. Тоді Конесо наблизився до Лясани і, схопивши її за плечі, почав шалено трусити.

— Якщо ти в своєму розумі і хочеш іще жити, — слинив, охоплений раптовою похіттю і разом з тим розлючений, — якщо ти хочеш, то знаєш, що робити! Тільки я, я один убережу тебе від смерті! Наказую тобі йти зараз же до моєї хати!..

— Не чіпай