Оріноко - Аркадій Фідлер

Арасибо кинув листя на мату і сам узяв її, все ще тикаючи отруту людям між очі.

Тимчасом Канахоло, якого знову повалили на землю, вирішив, що це остання хвилина його життя, і тремтів, як в лихоманці…

— Дивись на ягуара, — гримнув на нього Манаурі, — і кажи тепер правду, якщо тобі дороге життя! Будеш говорити?

— Бу… буду! — захлипав полонений.

— Хто тебе сюди послав?

— Карапана.

— Говори голосніше, щоб усі чули, хто послав?

— Карапана… чаклун.

— Він давав тобі листя кумарави?

— Да… давав.

— І що наказав робити з цим?

— Наказав його покласти до… до дитини Лясани, де вона спала.

— Скільки разів ти це робив?

— Три… ні, чотири рази… чотири…

— Дитина мала вмерти?

— Так, так, мала…

— Щоб вина впала на Білого Ягуара?

Але в цю хвилину полоненого знову охопив жах, і він розридався, та вже досить було того, що Канахола сказав. Люди чули, зрозуміли: злочин Карапани був явний, ніхто не міг сумніватися в його вині.

Прибіг батько хлопця, розбуджений нашим гінцем. Його присутність була вже непотрібна, адже хлопець визнав вину. Було видно, що Аріпай — так звали батька полоненого — був чесною людиною і, мабуть, навіть не знав про темні справи свого сина. Канахола примусили повторити своє визнання, висловлене хвилину тому. Батько з сумом слухав, приголомшений. Він безтямним поглядом дивився то на нас, то на сина.

— Що ви з ним зробите? — нарешті запитав він.

Було кілька таких, що вимагали негайної смерті молодого винуватця, разом з цим посилаючись на віковічні звичаї племені. В той же час більшість не так суворо засуджували учня чаклуна, вважаючи, що Канахола був лише знаряддям у руках справжнього винуватця. Ці, поміркованіші, не хотіли його смерті, а коли спитали, яка моя думка, я рішуче підтримав їх. І юнака розв'язали, наказали йти з батьком.

— Стеж за ним! — попрощався я з Аріпаєм. — Краще тепер дивись за сином! Не віддавай його в нечесні руки…

Індієць радів, що Канахоло вийшов цілий з такої справи, але обличчя у нього залишалося сумним.

— Мій син, — відповів він похмуро, — не в моїй опіці. Він належить чаклуну. До нього й повинен повернутись…

Наступного дня аравакські хатини облетіла сумна звістка, що Канахоло раптово вмер. Нещасного хлопця знайшли мертвим на краю пущі, недалеко від Серіми, без жодною сліду насильства… Люди нашого роду сприйняли новину дуже спокійно: вони сподівалися, що так трапиться, що така кара спіткає неборака, який відкрив, хоч і не за власним бажанням, таємницю чаклуна.

Визнання Канахоли, спійманого на гарячому, розвіяли безглузді підозріння про те, що я маю душу перевертня. Але справжній злочинець залишився непокараний. Хитрий чаклун добре вмів викручуватися. Він користувався в племені великим авторитетом. Усе було проти нього, навіть смерть Канахоли, але люди з Серіми були настільки боязливі, затуркані, що не сміли підняти бунту. Вони воліли краще повірити неправдоподібним словам чаклуна, який поширював чутки, ніби з Канахолою не все гаразд: хто знає, якими негідними засобами видавили визнання у роззяви, а може молокососові таємно підкинули отруєне листя. Коротше кажучи, Карапана напускав ману, і деякі люди Серіми від страху чи для вигоди підтакували його брехні.

В колі близьких друзів ми гаряче сперечалися, що робити далі. Вирішили, що впливи чародія навіть тепер, уже частково підірвані, були ще дуже сильні, а знищення чаклуна здалося нам зараз неможливим, бо це обов'язково викликало б криваву завірюху в племені.

Тому ми повернулися до попереднього рішення — залишити Серіму, і тепер закінчували останні приготування. Весь наш рід, як один чоловік, поспішав з від'їздом, кожному стали поперек горла злочинні махінації чаклуна. В ці останні дні ще більш зміцніли узи дружби між мною і членами роду, узи довір'я і віри в нашу спільну мету.

Незабаром стало відомо, що й Серіма вже не була єдиним, згуртованим табором людей, об'єднаних спільною думкою. Довідавшись про паш намір покинути ці місця, багато індійців виявили бажання йти з нами. Вони не хотіли залишатися під владою грізного чаклуна. Це було в їх волі, ніхто не мав права заборонити їм мандрувати, бо такі вже були у араваків звичаї. Але їх наміри, звичайно, розізлили Карапану, а також занепокоїли і головного вождя Конесо. Щоб запобігти розладу в племені, — чого обидва вони найбільше боялися від першої хвилини нашого прибуття, — в зрадницькій голові чаклуна народився жахливий план нападу на нас і повного… знищення якщо не всього роду, то принаймні його найголовніших членів, не виключаючи ні Манаурі, ні Педро, ні Лясани. На щастя, доброзичливі люди заздалегідь попередили нас, ми були напоготові і пильно стежили за рухом у Серімі. Не випускаючи зброї з рук, ми в той же час готувалися до швидкого від'їзду.

І ось у таку напружену для обох сторін хвилину сталися несподівані події, що повністю зруйнували всі добрі й лихі наміри.

Того дня, майже через дві години після сходу сонця, з ліска, що відділяв оселю головного вождя від наших халуп, вибігли два жителі Серіми і, дуже схвильовані, рушили до нас. Ні, це була не хитрість, як ми спочатку подумали. Індійці, ще здалека побачивши нас, не переставали вигукувати якісь незрозумілі слова.

— Невже це так? — звернувся я до Арнака, пройнятий поганим передчуттям. — Іспанці?!

— Так! Кричать, що іспанці! — відповів мій товариш не своїм голосом.

На наші тривожні крики з кожної хатини, з кожного куреня, які були поблизу, повибігали люди, схвильовані незвичайною подією.

Тимчасом індійці, захекані, наблизилися до нас, ледве тримаючись на ногах. Вигляд у них був жалюгідний: мабуть, не тільки швидкий біг, але й загроза, яка нависла над ними, знесилили цих людей.

— Іспанці!!! —