Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський
«Терпи! — гарячково наказував собі. — Ти сам цього хотів, тож мусиш терпіти…»
За хвилину в’язень знову безсило повис на ременях. Санько перевів подих і голосом провидця сказав:
— Бачите, як подіяло? Чи здригався він так, коли ви заганяли в нього розпечені голки?
Таємна служба перезирнулася: і про голки він відає!
— Ні, — визнав Борихан.
— Ще й не те буде, — пообіцяв провидець.
За двадцять хвилин, коли земля всотала останні краплини води, Санько знову змахнув рукою:
— Лий!
І знову уруса наче шпигонуло, а Санько ледве встиг втримати крик від нестерпного болю, що пронизав його наскрізь.
«Терпи! — наказав собі. — Коли побратим таке терпить, мусиш і ти витримати! Інакше не жити ні тобі, ні йому…»
Втретє, вчетверте і вшосте вихлюпували кати крижану воду на голову бранця. І щоразу Грицикове тіло тіпалося, як рибина, викинута на берег. Разом з ним мучився у корчах і Санько. Нестерпно боліла кожна часточка його тіла, виламувало серце, а мізки наче пронизувало розпеченими цвяхами. Здається, ще трохи — і все його єство вибухне одним неймовірним болем.
Нараз перед каламутним поглядом промайнуло усміхнене смагляве личко, доторкнулися чола лагідні, прохолодні пучки — і від того доторку біль, такий безмежний і всеосяжний, зіщулився і поволі почав відступати.
«Звідкіля взялася тут Фуза? — запитав хтось на краю Санькової свідомості і тут таки відповів: — Та це ж Грицик її викликав, бо вже більше не сила йому терпіти!»
А десятник таємної служби стояв осторонь і прискаленим оком стежив за катуванням. Але дивно — що більше виливали на уруса крижаної води, то менше він здригався. А от провидець чомусь ставав усе блідіший. Якоїсь миті Борихан навіть ладен був поклястися, що біль, який терпів урус, якимось чином переливався в нього.
Врешті, коли крижана вода на уруса вже не діяла, провидець сказав:
— Схоже, він таки сходить з глузду. Ану, розв’яжіть його та задайте доброго перцю, щоб прийшов до тями!
Кілька носаків увігналися в беззахисне тіло. Санько здригнувся — ці удари впилися і в нього. Руки мимоволі піднялися до обличчя, щоб захиститися. Але не можна було цього робити, не можна!
«Терпи!» — уже вкотре наказував собі Санько, майже непритомніючи від болю. — Мусиш терпіти! Інакше…»
А от Грицикові ніхто не велів терпіти. Тож він несвідомо почав прикриватися від ударів. І це приводило катів у ще більше шаленство. Тепер удари сипалися на бранця безнастанно. Але диво — чим дужче його били, тим вправніше захищався Грицик. І не лише захищався, а й, здається, намагався відповісти.
— Бий! — надривався Борихан. — Дужче, дужче!
Зненацька крик застряг йому в горлянці: урус скочив на ноги. В його очах спалахнув такий вогонь, що кати відсахнулися.
А Грицик зробив невловимо швидкий рух — і його п’ята втислася у скроню одного з мучителів. За ним упав, так і не встигнувши збагнути, що сталося, його сусіда. А Грицик крутонувся вихором — і третій кат опинився на землі.
Нарешті в Борихана прорізався голос.
— На поміч! — зарепетував він. — Сюди!
А тоді злетів на коня і шмагонув його з усіх сил.
Перед Грициком лишилося двоє мучителів. Один з них вихопив ножа. Проте Грицик виявився швидшим за зблиск металу. Його нога увігналася в горлянку ворога, той кавкнув і мішком звалився на землю.
Останній з катів кинув швидкий погляд на коней, що тупцювали за десять кроків. Усього лише за десять… Проте він встиг зробити лише три.
А тоді Грицик повернувся до свого останнього ката.
— Ти, здається, у них найголовніший, — повільно, насолоджуючись кожним словом, почав він. — Що ж, радий з тобою побалакати…
У КРИМСЬКИХ СТЕПАХ
Грицик злетів у повітря і змахнув ногою. Зараз цій почварі тріснуть ребра, а тоді…
Зненацька звідкілясь вилетіла сіра зубаста блискавка. Її політ був спрямований на ногу, що мала от-от увігнатися в бік останнього ката. Грицик ледве встиг відсмикнути її.
— Ти що, Куценький? — вигукнув він. — Здурів, чи що?
А Куций і справді здурів. Його ніс погрозливо потіпувався, з горлянки вилітало здушене гарчання, а очі дивилися на Грицика з такою люттю, якої він ще не бачив у жодного хижака.
Останній з катів тим часом із зусиллям підніс руки до голови і зняв чалму. У Грицика відвисла щелепа.
— Мара, — прошепотів він. — Ти… тут, посеред Криму… А я ж збирався й мокрого місця не лишити від тебе!
— Тут ще баба надвоє ворожила, — кволо всміхнувся Санько, хоча й знав, що це лише слова. Він витратив стільки сил, що зараз його могла подужати й квола дитина.
— Тепер я розумію, чому Куций так розлютився… — почав Грицик.
— Краще хлюпни на мене трохи води, — попрохав Санько.
Грицик схопив одне з відер і вихлюпнув на товариша. Санько стріпнувся.
— Хух, — видихнув він. Тоді озирнувся довкола і спинив погляд на тілах катів, що валялися довкола.
— Стривай, — сказав він. — А де ж Борихан?
Грицик озирнувся і його обличчя видовжилося. Борихан нахльостував коня майже на самісінькому обрії.
— Не догнати, — сплюнув він на землю. — Навіть Куцому це не під силу.
— Тоді мусимо намилювати п’яти, — спохопився Санько. — Зараз тут будуть усі гьозлівські головорізи!
За мить вони вже летіли в степ. Поруч з Саньком стелився по землі Куций. Грицик на ходу заліз рукою у сакви, привішені до сідла його коня.
— Їсти хочеться, аж вмираю, — поскаржився він. — О, дещо є!
І його зуби жадібно вп’ялися в шмат конини.
Санько щомиті озирався. Не може бути, щоб Борихан не пустив за ними погоню.
— Хутчій на дорогу! — вигукнув він і перший звернув на витолочений шлях. У сухій траві, витолоченій тисячами копит, їхній слід віднайти буде важче. Про те не завадило б зробити ще дещо…
Незабаром вони угледіли обіч шляху старого чабана, що брів за невеликою отарою овець.
— О, це саме те, що треба, — сказав Санько і повернув коня до нього. Той кинув на незнайомого вершника зляканий погляд і низько схилився.
— Вітаю тебе, шановний, — сказав він. — Хай продовжаться твої літа…
Санько не відповів. Наморщивши лоба, він пильно вдивлявся в посічене вітрами і часом обличчя старого. Нарешті той заплющив очі і голова його впала
