Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський

— То він вітається, — сказав Масар.

— А вони теє… не кусаються? — запитав Санько.

— Та ніби ні. А от що вони допомагають людині, це правда. Місяць тому буря розбила об скелю човен нашого рибалки Максуда. Я сам бачив, як його заносило в море. То ми вже подумали: все, не побачимо більше Максуда! А коли скінчилася буря, дельфіни у всіх на очах винесли його на берег.

— Як — винесли? — не зрозумів Санько. — У них що, руки є?

— Та ні, — усміхнувся з наївності цього здоровецького парубка Масар. — Вони підтримували його плавниками, щоб не втонув. І відпливли в море лише тоді, коли Максуд опинився на березі.

Санько знову задивився на дельфінів. Пригадався його вірний сом на ім’я Хазяїн. Такий самий довірливий, хоча й усміхатися, як ці, ще не вмів. Мабуть, тому, що зазнав багато лиха від людей. А ці, здається, людей боятися ще не навчилися.

Нараз Санькові спало на думку, що дельфіни не просто граються. Вони промовляли до людей своїми високими, наче посвист, голосами. І Санько вже розумів, що саме.

«Вітаємо вас! — радо висвистували дельфіни. — Чудовий день, чи не правда? Вода сьогодні дивовижна і риби більше, ніж треба. Радійте й будьте щасливі, як ми!»

І Санько подумав, що в наступному житті він би не проти стати одним з таких метких, безтурботних і радісних істот.

Нараз дельфіни щезли. Щойно вода бурунилася від їхньої метушні, повітря аж видзвонювало їхніми посвистами, а тепер — усе. Ніде жодного дельфіна. Лише за декілька хвилин їхні гнучкі тіла злетіли над водою далеко від човна.

Припікало. Піт заливав обличчя. Куций лежав, висолопивши язика і важко дихав. Один лише Грицик спав міцно, як мала дитина. Спека йому не заважала.

— Купатися не хочеш? — запитав Масар.

— Ще й як! — вихопилося в Санька. — Тільки ж вода тут…

— Звичайна вода, — відказав Масар. — А ти звідкіля?

— З Дніпра. Вода у нас холодна, солодка. Можна пити скільки завгодно.

— Ну, нашої води не нап’єшся, — усміхнувся Масар. — Але купатися в ній — кращої не треба.

Не відриваючи руки від облавка, Санько зіслизнув з човна. За хвилину він зрозумів, що придатнішої води для купання і справді не придумаєш. Вона була навдивовижу тепла й лагідна, і начебто підтримувала його на плаву — точнісінько, як ті дельфіни… У такій воді навіть важко втонути…

Він вибрався на човен, мокре тіло остудив прохолодний вітер, і від того Санько відчувся навдивовижу свіжим, бадьорим і дужим. Відчував, що знову здатен гребти з такою самою силою, як і тоді, коли вперше взявся за весла.

Він озирнувся довкола і раптом зауважив, що ліворуч здіймається сиза імла. Крізь неї проступали нечіткі обриси якогось берега.

— Ми що, й досі пливемо уподовж Криму? — запитав він.

Масар заперечно хитнув головою.

— Ні, він уже далеко. А це — Тендрівська коса. Як ніщо не завадить, зранку будемо біля Очакова… — Масар скоса позирнув на Санька і не втримався, запитав: — А навіщо вам Очаків?

Санько невизначено посміхнувся.

— Нам і самим цікаво, навіщо, — відказав він.

Масар зрозумів це як небажання говорити, зіщулився й замовк. Тепер вони пливли у цілковитій тиші. Лише вітер легко й лагідно вишумував у вітрилі. Санько й не зчувся, як заснув.

Розбудив його стривожений вигук Масара. Вітер майже вщух і вітрило ліниво тріпотіло над головою. Поруч усе ще спав Грицик, і призахідне сонце освітлювало його лице. Масар однією рукою тримався за щоглу, другу підніс до лоба і з-під долоні пильно вдивлявся у той бік, звідкіля вони пливли.

— Якийсь човен, — сказав він.

Санько відчув, як його серце стрепенулося. Він звівся на ноги і став поруч з Масаром. Атож, на крайнебі ледь виднівся крихітний вітрильник.

— Як ти гадаєш, це за нами чи просто так? — запитав він.

— Зараз перевіримо, — відказав Масар і повернув ближче до тендрівського берега. — Якщо вітрило почне зменшуватись, то човен той пливе своїм шляхом. А якщо ні — за нами погоня.

За півгодини стало зрозуміло, що то був не випадковий човен. Вітрило не тільки не щезло, навпаки — воно стало ще більше.

— Це за нами, — впевнено мовив Масар. — І пливуть вони швидше за нас.

Санько кинувся до весел. Будити Грицика поки що не було потреби. Після всього, що з ним трапилось, кожна хвилина сну була для нього цілющою.

Проте будити Грицика усе ж довелося. Хоч як гріб Санько, хоч як старався — вітрило невпинно збільшувалося. Невдовзі стало видно й темну риску під ним — то був човен. А руки вже наливалися втомою.

— Грицику, — поторсав товариша Санько. — Прокидайся.

Грицик пробуркався зі сну так швидко, наче й повік не склеплював.

— Ого-го, — сказав він. — Я довго спав?

— Та не дуже, — відказав Санько. — Погоня за нами.

— Де?

Побачивши вітрило, Грицик свиснув.

— Мабуть, мій друг Борихан не може заспокоїтись, — мовив він і зненацька розізлився: — Що ж ви раніше мене не розбудили? Ану, Саньку, давай я повеслую!

Човен рвонув так, наче на нього поставили друге вітрило. Бурун, що до цього ліниво тягся за човном, одразу повеселішав.

— Го-го! — загорланив Грицик. — Тепер спробуйте нас наздогнати!

І справді, вітрило почало помітно зменшуватися. Незабаром воно розчинилося у вечорових сутінках. Вітер зовсім ущух. Величезне, розпечене за день сонце з насолодою занурювалося у воду.

— Як ви гадаєте, Бориханові люди гнатимуться за нами і вночі, чи зупиняться десь перепочити? — запитав Грицик.

— Їх має бути багато, — відказав Санько. — То, мабуть, частина спатиме, а решта гребтиме.

— Ага, — сказав Грицик. — Але нічого, у нас теж є руки.

— Може, пристанемо до берега? — запропонував Масар. — Я тут знаю такі місця, де нас ніхто не знайде.

— Ні, — відказав Грицик. — Якщо вони нас обженуть, то все пропало. Той Борихан постарається підняти на ноги увесь Очаків. І тоді навряд чи ми прослизнемо непоміченими у Дніпро. Так що, хлопці, у нас лиш один шлях — вперед! Уперед, і більше нікуди!

І він з новою силою наліг на весла. Гонитва тривала.

Незабаром