Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський
— То він вітається, — сказав Масар.
— А вони теє… не кусаються? — запитав Санько.
— Та ніби ні. А от що вони допомагають людині, це правда. Місяць тому буря розбила об скелю човен нашого рибалки Максуда. Я сам бачив, як його заносило в море. То ми вже подумали: все, не побачимо більше Максуда! А коли скінчилася буря, дельфіни у всіх на очах винесли його на берег.
— Як — винесли? — не зрозумів Санько. — У них що, руки є?
— Та ні, — усміхнувся з наївності цього здоровецького парубка Масар. — Вони підтримували його плавниками, щоб не втонув. І відпливли в море лише тоді, коли Максуд опинився на березі.
Санько знову задивився на дельфінів. Пригадався його вірний сом на ім’я Хазяїн. Такий самий довірливий, хоча й усміхатися, як ці, ще не вмів. Мабуть, тому, що зазнав багато лиха від людей. А ці, здається, людей боятися ще не навчилися.
Нараз Санькові спало на думку, що дельфіни не просто граються. Вони промовляли до людей своїми високими, наче посвист, голосами. І Санько вже розумів, що саме.
«Вітаємо вас! — радо висвистували дельфіни. — Чудовий день, чи не правда? Вода сьогодні дивовижна і риби більше, ніж треба. Радійте й будьте щасливі, як ми!»
І Санько подумав, що в наступному житті він би не проти стати одним з таких метких, безтурботних і радісних істот.
Нараз дельфіни щезли. Щойно вода бурунилася від їхньої метушні, повітря аж видзвонювало їхніми посвистами, а тепер — усе. Ніде жодного дельфіна. Лише за декілька хвилин їхні гнучкі тіла злетіли над водою далеко від човна.
Припікало. Піт заливав обличчя. Куций лежав, висолопивши язика і важко дихав. Один лише Грицик спав міцно, як мала дитина. Спека йому не заважала.
— Купатися не хочеш? — запитав Масар.
— Ще й як! — вихопилося в Санька. — Тільки ж вода тут…
— Звичайна вода, — відказав Масар. — А ти звідкіля?
— З Дніпра. Вода у нас холодна, солодка. Можна пити скільки завгодно.
— Ну, нашої води не нап’єшся, — усміхнувся Масар. — Але купатися в ній — кращої не треба.
Не відриваючи руки від облавка, Санько зіслизнув з човна. За хвилину він зрозумів, що придатнішої води для купання і справді не придумаєш. Вона була навдивовижу тепла й лагідна, і начебто підтримувала його на плаву — точнісінько, як ті дельфіни… У такій воді навіть важко втонути…
Він вибрався на човен, мокре тіло остудив прохолодний вітер, і від того Санько відчувся навдивовижу свіжим, бадьорим і дужим. Відчував, що знову здатен гребти з такою самою силою, як і тоді, коли вперше взявся за весла.
Він озирнувся довкола і раптом зауважив, що ліворуч здіймається сиза імла. Крізь неї проступали нечіткі обриси якогось берега.
— Ми що, й досі пливемо уподовж Криму? — запитав він.
Масар заперечно хитнув головою.
— Ні, він уже далеко. А це — Тендрівська коса. Як ніщо не завадить, зранку будемо біля Очакова… — Масар скоса позирнув на Санька і не втримався, запитав: — А навіщо вам Очаків?
Санько невизначено посміхнувся.
— Нам і самим цікаво, навіщо, — відказав він.
Масар зрозумів це як небажання говорити, зіщулився й замовк. Тепер вони пливли у цілковитій тиші. Лише вітер легко й лагідно вишумував у вітрилі. Санько й не зчувся, як заснув.
Розбудив його стривожений вигук Масара. Вітер майже вщух і вітрило ліниво тріпотіло над головою. Поруч усе ще спав Грицик, і призахідне сонце освітлювало його лице. Масар однією рукою тримався за щоглу, другу підніс до лоба і з-під долоні пильно вдивлявся у той бік, звідкіля вони пливли.
— Якийсь човен, — сказав він.
Санько відчув, як його серце стрепенулося. Він звівся на ноги і став поруч з Масаром. Атож, на крайнебі ледь виднівся крихітний вітрильник.
— Як ти гадаєш, це за нами чи просто так? — запитав він.
— Зараз перевіримо, — відказав Масар і повернув ближче до тендрівського берега. — Якщо вітрило почне зменшуватись, то човен той пливе своїм шляхом. А якщо ні — за нами погоня.
За півгодини стало зрозуміло, що то був не випадковий човен. Вітрило не тільки не щезло, навпаки — воно стало ще більше.
— Це за нами, — впевнено мовив Масар. — І пливуть вони швидше за нас.
Санько кинувся до весел. Будити Грицика поки що не було потреби. Після всього, що з ним трапилось, кожна хвилина сну була для нього цілющою.
Проте будити Грицика усе ж довелося. Хоч як гріб Санько, хоч як старався — вітрило невпинно збільшувалося. Невдовзі стало видно й темну риску під ним — то був човен. А руки вже наливалися втомою.
— Грицику, — поторсав товариша Санько. — Прокидайся.
Грицик пробуркався зі сну так швидко, наче й повік не склеплював.
— Ого-го, — сказав він. — Я довго спав?
— Та не дуже, — відказав Санько. — Погоня за нами.
— Де?
Побачивши вітрило, Грицик свиснув.
— Мабуть, мій друг Борихан не може заспокоїтись, — мовив він і зненацька розізлився: — Що ж ви раніше мене не розбудили? Ану, Саньку, давай я повеслую!
Човен рвонув так, наче на нього поставили друге вітрило. Бурун, що до цього ліниво тягся за човном, одразу повеселішав.
— Го-го! — загорланив Грицик. — Тепер спробуйте нас наздогнати!
І справді, вітрило почало помітно зменшуватися. Незабаром воно розчинилося у вечорових сутінках. Вітер зовсім ущух. Величезне, розпечене за день сонце з насолодою занурювалося у воду.
— Як ви гадаєте, Бориханові люди гнатимуться за нами і вночі, чи зупиняться десь перепочити? — запитав Грицик.
— Їх має бути багато, — відказав Санько. — То, мабуть, частина спатиме, а решта гребтиме.
— Ага, — сказав Грицик. — Але нічого, у нас теж є руки.
— Може, пристанемо до берега? — запропонував Масар. — Я тут знаю такі місця, де нас ніхто не знайде.
— Ні, — відказав Грицик. — Якщо вони нас обженуть, то все пропало. Той Борихан постарається підняти на ноги увесь Очаків. І тоді навряд чи ми прослизнемо непоміченими у Дніпро. Так що, хлопці, у нас лиш один шлях — вперед! Уперед, і більше нікуди!
І він з новою силою наліг на весла. Гонитва тривала.
Незабаром