Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський
— Цікаво, — сказав Селім-ага, повертаючись до столика з солодощами. — Треба буде обов’язково подивитися.
Як тільки щез будинок коменданта, чорнявий блазень попустив поводи і кінь перейшов на крок. І це влаштовувало вершника, бо з’явилася можливість зазирати до кожного двору і придивлятися до кожного зустрічного.
— Люди славного міста, слухайте! — час від часу вигукував блазень. — Приходьте сьогодні під вечір на причал! Такого ви ще ніколи не бачили. Людина-ведмідь і неперевершений чаклун. Хасане, Ренате, ваші друзі чекають на вас!
З одного двору визирнуло двоє підстаркуватих татарів і лукаво посміхнулися до блазня.
— Я Хасан, — прошамкотів перший. — Вітаю тебе, шановний!
— А я — Ренат, — прошепелявив другий. — Чи не нас ти кличеш?
— Я? — здивувався блазень. — О, так, — схаменувся він. — Але кличу не тільки вас, а й Максуда, Мустема, Рахмона і всіх мешканців вашого славного міста. Приходьте сьогодні під вечір до причалу на блазенську виставу. І невільників, коли вони у вас є, з собою беріть.
— Та ми й самі як невільники, — охоче відгукнувся той, хто назвався Ренатом. — Все ж складаємо тобі дяку за запросини, прийдемо неодмінно.
— Чекаємо на вас як на добрих друзів! — запевнив їх блазень і подався далі.
За хвилю його голос уже долинав з сусідньої вулиці:
— Хасане, Ренате, ваші друзі чекають на вас!
І ще довго літали над Очаковом його вигуки.
Під вечір виявилося, що Очаків населений навдивовижу цікавими людьми. Майдан біля причалу був ущерть заповнений очаківцями, кримськими-чаушами, султанськими яничарами та матросами з галери. Ті, кому не вистачило місця, усілися на дахах найближчих будинків. Дітлашня гронами звисала з довколишніх маслин.
Чорнявий дочекався, доки на комендантській веранді з’являться Ібрагім-бек з Селім-агою, тоді приклав руку до серця й почав:
— Шановні мешканці славного міста, нехай вас обсядуть лише приємні клопоти та гроші! Хай ваші рідні живуть у радості й злагоді, хай чауші та матроси мають гарних начальників, а начальники — безстрашних вояків!
Якийсь нукер зі знаком десятського гучним голосом зауважив:
— Гарно починає! От тільки невідомо, чим закінчить.
Чорнявий посміхнувся до нього, мов до найліпшого приятеля.
— Чому ж невідомо? — заперечив він. — Я, наприклад, точно знаю, що ти не зможеш влучити в мене тим дротиком, що за твоєю спиною.
— Я? — обурився десятник. — Та я тебе за тридцять кроків прохромлю, як хруща!
— А от і ні!
— Як то ні?! — отетерів той. — Прохромлю!
— Що ж, давай спробуємо…
Чорнявий став під стіною, тоді хукнув, наче кидався в крижану воду, і наказав:
— Ну, то починай…
Десятський метнув короткого списа. Метнув не на повну силу, бо все ж йому було шкода отак ні за що вбивати людину, хай навіть і такого базікала. Але в останню мить чорнявий пригнувся і охвістя дротика затріпотіло в стіні над його головою.
У натовпі пролунали смішки. Десятський побуряковів.
— Ану, дай ще! — крикнув він.
Тепер він уже не стримувався. Дротик зі свистом розітнув повітря. Чорнявий стрімко хитнувся убік, і дротик знову затріпотів у стіні.
Натовп відгукнувся зойками захвату. Чорнявий вклонився і при цьому його погляд випадково зупинився на галері. На кормі стояло кілька чоловік, мабуть, наглядачів над невільниками-веслярами. Вони аж перегиналися за огорожу, намагаючись розгледіти, що коїться на причалі. Наглядачі навіть не помічали, що до галери гріб на вутлому човнику якийсь хлопчина.
«Та це ж Телесик! — подумки зойкнув чорнявий. — Ну, халамиднику, отримаєш від мене на горіхи! Я ж тебе просив пошукати хлопців у передмісті. А ти куди подався?»
Проте гадати, що мав Івасик на думці, було ніколи. Розгубленого десятника уже відштовхнули набік, і тепер нукери один перед одним намагалися поцілити у вертлявого нахабу. Проте жоден дротик навіть не подряпав його.
Зрештою, це обридло комендантові, він змахнув білою хусточкою і гучним голосом мовив:
— Добре, що ти ухиляєшся від дротика. Проте коли ти та твої люди здатні лише на таке…
— О ні, шановний, — схилився в його бік чорнявий. — Зараз я хотів би показати вам свого товариша, який уміє відшукувати речі…
Він кивнув на русявого блазня, що з незворушним виглядом ступив уперед, і продовжив:
— Дивіться, зараз я зав’яжу йому очі. Ось так. А тепер прошу одного з вас показати якусь коштовну річ.
Один з нукерів показав перстеника.
— Годиться, — сказав чорнявий. — То заховай його в кишені чи передай комусь іншому. Готово? А тепер нехай хтось візьме мого товариша за руку і водить його доти, доки він не вкаже на того, у кого знаходиться перстеник.
— А коли не вгадає? — вигукнув десятник, котрий ще не відійшов від сорому.
— Тоді можеш ще раз запустити в мене свого дротика, — не роздумуючи, відказав чорнявий. — І, клянуся честю, на цей раз я ухилятися не буду.
— А я не схиблю, — запевнив десятський.
Проте його не слухали, бо нукер уже вів русявого блазня межи глядачів. І водив його недовго. Коли проходили повз того, у кого був перстеник, русявий зупинився і вказав на нього.
Почулися оплески. Чорнявий кинув бистрий погляд на море і невдоволено скривився: Івасик уже був під пузатими обводами галери.
— З таким добре розшукувати вкрадені речі, — гукнув хтось і цей вигук змусив чорнявого знову обернутися до натовпу.
— Мій товариш уміє не тільки це, — сказав він. — Ану вийдіть бодай з п’ятеро і назвіться.
— Я Зухтар, — вийшов один.
— Я Мусса, — поруч з першим став другий.
— Боташ, — сказав третій.
— Абдулла…
— Мустай…
— А тепер, друже, твій вихід, — звернувся чорнявий до товариша. — Підійди до мене.
Русявий з зав’язаними очима наблизився до нього. Чорнявий скинув пов’язку й запитав:
— Хто з них Мусса?
Русявий роздумував якусь мить, тоді його палець зупинився на Муссі.
— Він не помилився? — звернувся чорнявий до натовпу. — Бо я, чесно кажучи, не запам’ятав, хто з них Мусса.
— Ні, — загуділо довкола.
— А де Зухтар?
І знову
