Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський

І знову запанувала тиша. Тільки кволо шелестіли очерети та час від часу сонним голосом скрикувала якась крячка. Небо повільно сіріло.

Нараз Швайка стріпнувся, наче й не спав.

— Чуєте? — тихо запитав він.

Козаки прислухалися. З боку Очакова долинув невиразний гамір.

— Здається, почалося, — сказав Швайка. — Ну, хлопці, маємо зробити все, щоб жоден ворог з галери не ступив на берег!

Веслярі повели веслами, і важкі човни нечутно ковзнули по воді. Біля того місця, де очерети закінчувались, козаки зупинилися. Звідсіля їм було добре видно опущені вітрила галери.

— Чи це не та, якій ми минулого року дали перцю? — приклав долоню до очей Ротько Беззубий.

— Яке це має значення? — нетерпляче пирхнув Грицик. — Дали тій, скуштує й ця. Чи не так?

Тим часом на галері забігали. Мабуть, і на ній почули відлуння далекої битви. Нараз від фортеці долинув сполошений скрик сурми. Сумніву не було — Очаків кликав на допомогу.

І вона не забарилася. Кілька човнів були спущені на воду і в них почали зістрибувати озброєні матроси. Ще за хвилину човни віддалилися від корабля. Татарські веслярі працювали з усіх сил. Коли човни опинилися посередині між фортецею і галерою, Швайка вигукнув:

— Уперед!

Нападу турки не чекали. Доки вони ошелешено кліпали на дивні човни, оперезані по облавках снопами очерету, доки бралися за луки, на них сипонула хмара стріл. І друга, і третя. До неба злетіли крики жаху та болю. Уцілілі татари вхопилися за весла, розвернулися й почали відчайдушно гребти назад до галери.

Козацькі човни не відставали. Наче пси, що обсіли сонного неповороткого ведмедя, закружляли вони довкола військового корабля. Проте близько підійти не наважилися, бо на галері вже отямились і теж почали відповідати стрілами.

Тим часом гул на березі посилювався. Скидалося на те, що козаки пішли на приступ очаківських стін.

Швайка прикусив губу. Як би добре було кинутись їм на допомогу! Проте не можна, бо тоді турки знову пересядуть з галери на човни. То що ж робити, аби вони забули про допомогу?

З берега дмухнув свіжий ранковий вітер. Швайка підставив йому розпашіле обличчя. А за якусь хвилину над водою злетів його гучний голос:

— Прив’язуйте клоччя до стріл! Підпалимо галеру!

— Правильно! — вмить відгукнувся Грицик.

Його стріла першою злетіла вгору і, полишаючи в ранковому небі важкий димовий слід, впала на палубу. З палуби долинув зляканий вереск. Слідом за Грициковою стрілою в повітря злетіло ще з десяток запалених стріл. І хоча половина з них до галери так і не долетіла, там здійнялася неабияка метушня. Ще мить — і в козаків полетіло стільки стріл, що ті змушені були відпливти назад.

Грицик, широко розставивши ноги, стояв на носі найбільшої чайки. Поруч з ним сидів на веслах Санько. Нараз Грицик змахнув рукою і в ній опинилася турецька стріла. Якусь мить Грицик розглядав її, тоді відкинув у воду і повернувся до Санька.

— Чи не здається тобі, що ми з самого початку цілимося не туди, куди треба? — запитав він.

— Ще не пізно все поправити, — відказав той. — Але зачекай, доки ми зайдемо з підвітряного боку…

І човен з Грициком на носі подався в обхід галери.

Діставшись того боку, звідкіля вітер віяв на галеру, Грицик запалив клоччя, прив’язане до стріли, прицілився і відпустив тятиву. Стріла описала стрімку димову дугу і вп’ялася у вітрило. На галері зчинився ґвалт.

— Давай ще стріли! — гукнув Грицик.

Зринула в небо і друга стріла. Проте вітер на мить змінив напрямок і вона впала на палубу. Зате третя стріла вп’ялася в друге вітрило, і на ньому одразу зачорніло широке коло. Грицик зблиснув зубами у вдоволеній усмішці.

— Грицик-мицик-молодець! — похвалив він сам себе. — Ану, хлоп’ята, не жалійте клоччя! І бийте по облавках, бо мені ніколи ухилятися від їхніх стріл!

І ще один димовий слід прорізався в небі. І ще. А тоді сталося несподіване: забурунили весла під облавками турецької галери і великий корабель почав віддалятися в море.

Радісний ґвалт здійнявся межи козаків. Три човни кинулися услід за галерою. Проте зупинив їх дужий голос Швайки:

— Спиніться! Розвертайте на Очаків!

Корабель усе ще віддалявся, коли козацькі човни з шурхотом зарилися носами в пісок. Близько сотні козаків вихопилися на причал і рвонули до фортечних мурів. На щастя, стіни від моря були значно нижчі, ніж від степу. Це й зрозуміло, адже турки навіть не гадали, що хтось може напасти на них з цього боку.

— Ставайте один одному на плечі! — звелів Швайка.

— Оце діло! — гукнув Грицик. — Ану, де ти, Демку!

Демко, який саме натягав на себе свою триголову маску, з розгону припав до стіни. Грицик білкою пробіг по ньому, вибрався нагору і щез по той бік. За Грициком по Демкові на стіну вихопився Швайка, а за ним Санько.

— Е, — поморщився Демко. — Поменше хвицайте копитами! І руку подайте!

Проте лізти на стіни йому не довелося. Зі скрипом прочинилися ворота, що вели на причал, і з них визирнуло збуджене Грицикове обличчя.

— Сюди, хлопці! — махнув він рукою. — Демку, ану, де твої голови!

— Та вже там, де треба! — у захваті ревонуло триголове чудовисько і, розмахуючи важенною довбнею, подалося до воріт. Обганяючи його, туди ж рвонула решта козаків. І вчасно — до воріт поспішали захисники фортеці. Проте, угледівши небачене страховисько, заклякли так, що їх якусь хвилину можна було брати голими руками.

— Не затримуйтесь! — лунав звіддалік голос Швайки. — Вперед, на стіни!

— Давай, Демку! — підштовхнув Манюню Чорторий. — Жени на стіни, а ми їх тут притримаємо.

— Молодці! — вигукнув Грицик, що на мить виринув біля них. У його правій руці виблискувала шабля, а в лівій — ніж. — Бігом, Демку, на стіну і тисни їх ліворуч! А ми з Пилипом вдаримо справа. Тільки ж реви дужче, а то харчиш, наче три дні не їв!

І Демко показав, на що він здатен. Турки, що стояли на стіні, озирнулися на нечуване в цих місцях ревисько.

— Рятуйте! — не втримався один з них. І було від чого — просто на нього дерлася якась почвара велетенського зросту — допіру як учорашній людиноведмідь. Але ще жахітливіша, бо на її плечах хижо