Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський
— А коли він має прибути?
— Та вже незабаром. Десь під ранок…
Далі Санько не слухав. Навшпиньки відійшов від вікна, видерся по ременю на стіну, став у сідло, потім подумки порадив вартовому прокидатися, і тихо подався уздовж стіни. Тепер він знав, що робитиме далі.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ХАРАКТЕРНИКА
Провидець не забарився. Невдовзі Санько почув неспішний тупіт кінських копит, а тоді побачив і самого провидця. Той згорбився у сідлі і щось стиха чи то бубонів, чи то наспівував собі під ніс. Санько завбачливо відступив у тінь. А коли провидець порівнявся з ним, подумки послав йому могутній, на який лише спромігся, наказ:
«Спати!»
Це мало подіяти, мов удар довбні. Лише без крові і хрускоту кісток. І справді, провидець хитнувся раз, вдруге — і його голова безсило схилилася на кінську гриву.
Санько підхопив провидця і подався в степ. У невеличкому видолинку зняв з нього верхню одіж, а самого прикрив оберемком сухого бур’яну. Тепер провидець спатиме чи не до вечора, і ніхто з простих смертних не в силі його розбудити.
Далі Санько переодягся в його одіж і рушив у зворотному напрямку. Їхав, так само згорбившись, ще й стиха намугикував.
Біля дверей уже нетерпляче переминався якийсь приземкуватий молодик.
— Зачекалися на тебе, шановний… — сказав він.
— Справи затримали, — знудженим голосом, наче йому вже давно обридло все на світі, відказав Санько.
— Розумію, — схилив голову молодик. — Прошу…
Санько ступив за поріг. Ліворуч мерехтіло світло, і він повернув туди.
У низькому просторому помешканні на низьких лавицях розсілося троє татар. Четвертий, прив’язаний до стовпа, звисав перед ними. Голова його була схилена на груди. У глибині тліло багаття, в якому жевріли великі щипці. Від погляду на них Санька ледь не знудило.
Татари почули кроки і озирнулися. Прив’язаний до стовпа теж підняв голову, і Санько здригнувся — перед ним був Грицик. Грицик, здається, теж упізнав свого друга, бо очі його зблиснули.
«Я провидець!» — подумки наказав йому і всім присутнім Санько. Подіяло. Татари шанобливо схилилися перед ним, а Грицик знову безсило опустив голову.
Санько озирнувся на молодика, що увійшов слідом за ним.
— Отже, ти… — сповільна, як личить провидцю, почав він.
— Я Борихан, шановний, десятник таємної служби, — поспішно відрекомендувався той. — А запросили ми тебе у вельми важливій справі…
— Знаю, — відказав Санько. — Хочете вивідати, що на думці у цього уруса?
— Він — урус? — ошелешено перепитав Борихан. — Але ж…
Санько владним жестом змусив його замовкнути. Тоді розвів перед собою долоні, наче розганяв темряву, і спрямував їх на Грицика. Відчув, як за спиною таємна служба затамувала подих. А Грицикові, схоже, було непереливки. Дикий біль викручував усе його тіло, а найбільше пекло під нігтями, бо туди таємна служба щойно заганяла розпечені голки. Раптом Санько відчув непереборне бажання накинутися на цих нелюдів, чавити їх, як мокриць, рвати на шматки… А тоді разом з товаришем розчинитися у передсвітанковій темряві.
Отямився від болю в закушених вустах. Стріпнув головою, відганяючи видиво розтерзаної таємної служби.
«Схаменись! — наказав собі. — Не за тим ти сюди приїхав! Тут не місце жалю…»
Він глибоко вдихнув, на якусь хвилю затримав повітря і з силою видихнув. Тоді обернувся до Борихана.
— Дещо я вже вивідав, — сказав йому. — Останнє його ім’я було Сартак…
— Істинно так! — вихопилося у Борихана. — Сартак, Сартак!
Санько ще раз зробив спробу розігнати темряву долонями і повів далі:
— А до того його звали Дударем. Він був джурою цього, як його… — Санько поморщився, ніби не в силі розібрати, що ж таїться у голові полоненого… — Дивне ім’я у нього. Шило, чи що… Ну, те, чим дірки у взутті проколюють.
— Може, Швайка? — кинув хтось із таємної служби.
— Здається, так. Атож, саме Швайка.
Служба вражено перезирнулася. А Санько ще раз розвів темряву долонями, міцно зіжмурив повіки і завмер, ніби до чогось прислухався. Тоді стріпнув головою і мовив:
— А далі щось не те. Мабуть, уруські чаклуни прикрили його мізки від сторонніх навіювань… — Санько ще раз зіжмурив повіки, затим скрушно розвів руками. — Ні, не можу пробитися.
— То що, так нічого й не вийде? — запитав Борихан.
Санько відказав не одразу.
— Є один спосіб, — нарешті сказав він. — Вивести його під спечне сонце, дати нагрітися голові, а тоді вилити на неї відро крижаної води.
— Ага, — жваво втрутився один з таємної служби. — Я чув, що в Порті виголюють в’язневі маківку і капають на неї холодною…
Санько зневажливо відмахнувся від його слів.
— Від такого катування люди лише сходять з глузду та й годі. А вам же ж треба, щоб він заговорив, чи не так?
— Істину кажеш, — спохопився Борихан.
— Тоді робіть, як вам сказано.
— Гаразд, шановний. Ми зранку виведемо його у двір…
— Тільки не тут, — відказав Санько. — Збереться купа роззяв. А мені потрібно зосередитися на ньому одному. Треба знайти місце, де не було б зайвих очей. Лише ті, хто до цього причетний.
— Розумію, — кивнув Борихан.
Зранку невеличкий гурт подався у напрямку гір. Приблизно за п’ять поприщ Борихан розшукав одну місцину, з усіх боків захищену опасистими кам’яними брилами. Показав на них Санькові й запитав:
— Таке, шановний, тобі підходить?
Санько озирнувся. На багато гін ніде нікого. Лише шестеро нелюдів з таємної служби, він та безпомічний Грицик. Та ще десь неподалік має бути Куций. Чи вистачить сил для задуманого?
— Воду звідкіля братимете? — запитав він. — Потрібна дуже холодна вода.
— Є така, — відказав Борихан. — За тією скелею б’є джерело.
— Тоді підходить, — кивнув Санько.
В’язня зсадили з коня і міцно прив’язали до всохлого дерева. Грицик не пручався. Він важко обвис на мотузках і пересохлим язиком раз по раз облизував потріскані вуста.
Тільки зараз, при світлі, Санько роздивився, як жорстоко знущалися над ним. На Грицикові не було, здається, живого місця.
Сонце підіймалося усе вище й вище. Незабаром стало важко дихати.
— Лий воду! — наказав Санько.
Грицик стріпнувся, наче його ошпарили окропом. Понівечений рот розкрився від крику, очі спалахнули божевільним блиском. Санько відчув, як щось, страшніше від найстрашнішого болю, струсонуло усе
